Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Не покликав її і почав сам ладнати штахети. Було незручно одному тримати сокиру і забивати цвяхи. Але приловчився. Коли пройшов половину прогону, з'явився Хавара. Василь прискіпливо, зі знанням справи, оглянув паркан, поторгав стовпці, нічого не сказавши, наче невдоволений, попрямував за хату. Напевне, без бажання працювати задарма. Може, дати гроші Горакові, якщо Василь відмовить­ся, у чому я не сумнівався? Хай мати вирішує, як чинити. Невдовзі долинуло тарахкання по блясі. Василь загинав жерсть, готував до приходу дядька Гаврила, за виразом будівельників, фронт

робіт. Наш стукіт лунко котився провулком.

—Арсене! Арсене!.. — насилу розчув материн голос. — Тобі дзвонять.

Невже Оля? Кинув молоток і за мить опинився в кімнаті.

—Слухаю.

—Здоров, козаче, — басовито привітався Вели­кошич. — Чим займаєшся?

—Хазяйную, — сів на стілець. — А як там у нас?

—Хтось обікрав залізничника на Лукашівському блокпосту. На вокзалі був?

—Ходив, — і не стримав зітхання.

—Що, нічого втішного? — здогадався Сергій Антонович.

—Там із старих працівників одна касирка. Вона нікого не впізнала.

—Цього слід було чекати, — і Великошич за­мовк.

Уявив, як слідчий міцно тер перенісся вказівним пальцем, замислившись. Я теж мовчав. Але якесь невиразне передчуття радості закрадалося в серце, воно поступово визначалось, осмислювалось і рап­том сяйнуло, наче вибухнуло, в однім слові — блок­пост.

—Блокпост, Сергію Антоновичу! Блокпост! — закричав у трубку. — Там і зараз сходять березівські!

—Молодець, Арсене, — похвалив. — Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, — і Вели­кошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика... Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Ко­ли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця... Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до са­рая. Вивів мотоцикл.

—А паркан? — визирнула мати з веранди..

—Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на доро­гу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових — мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змуро­ваного із черепашника, потемнілого від часу. Нав­коло росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ганок і постукав у две­рі. Ні звуку.

—Вам кого? — пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поета — сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

—До вас.

—А, це ви, — мабуть, упізнала мене. — Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями під­нявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.

На стіні — чорний апарат телефону, столик, гра­фин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висів ліхтар.

—Сідайте, — посунула мені стільця, змахнув­ши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на

лавці й очікувально кру­тила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спіль­них рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, по­січене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завели­кий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорного берета вибивалось русяве, впереміж із сивиною, волосся...

—Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голо­су, і «млинок» завмер у пелені.

—Уже звикла.

—Як вас величати?

—Шепета Тетяна Прокопівна.

—У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

—Кажіть, — байдуже мовила.

—З якого року ви на блокпосту?

—Із сорок четвертого.

—Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? — гамував хвилювання.

—Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятна­дцять тридцять і сім нуль-нуль,— відповіла охоче.

—І багато сходило пасажирів?

Шепета замислилась і пустила «млинка».

—Мало. Звідси близько тільки до Березівки, — пояснила. — Колгоспники тоді не дуже роз'їжджа­ли. Інколи військові.

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фото­картки.

—Цих ви не бачили? — подав їй.— Може, впі­знаєте?

Верхнє фото — Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Роз­глядала батька.

—Ні, цих не пам'ятаю, — сказала впевнено і по­вернула мені, затим зиркнула на Карпаня. — Боже, Петро! Це вам Ганя дала?

—Яка Ганя? — здушило мені в грудях.

—Дубовенко. Хіба не вона? — дивилася підо­зріло.

—Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?

—Де ви її взяли? — звелася з лавки.

—Поки що я запитую, товаришко Шепета, — суворо сказав.

—Але ж... — Жінка розгублено закліпала руди­ми віями. — Коли Ганя вам нічого... Ні, нехай вона. Я вам не скажу, — і вперто стулила тонкі губи.

Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пере­сохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, по­при її затятість, дивився на Шепету і ледве стри­мувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточ­ка! Що не хотіла розповідати — мене це не турбу­вало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне — найшовся слід. Це вже був крок, і значний. А по­переду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки зди­вувалась... Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні миг­нуло кругле обличчя Ніни.

—Дубовенко вдома?

Шепета заперечно похитала головою.

—А де?

—Поїхала в Жмеринку за путівкою, — повідо­мила неохоче.

—Коли вернеться?

—Увечері, піввосьмої.

—Дякую вам, Тетяно Прокопівно, — я вхопив її засмаглу руку й міцно потис.

Шепета знизала худими плечима.

Попрошкував до будинку. Постукав. Двері роз­чинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в ко­ротенькому барвистому халатику. Звела чорні бро­венята.

—Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я за­снула...