Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—Коли ж його чекати?

Придиба глянув у небо, трохи подумав і мовив:

—Понеділок — важкий день. Хоча він у бога не вірить, але почне з вівторка. Гляди, не розбери до того дах.

—А чого?

—Хм, — Придиба посміхнувся, пробачаючи мою необізнаність. — На випадок дощу. За один же ве­чір хати не перекриєш, а поступово, шматками.

Я почувався перед ним невігласом і з надією по­дивився на вікна, чи не майне у якомусь обличчя Олі, чи не збіжить вона з високого ґанку, вгледівши мене.

—Оля пішла на річку, — сказав Придиба.

—Давно?

—Та

ні, — взявся за заступ. — Якщо побачиш Василя, скажи, хай біжить додому.

З ями методично вилітав суглинок і зблискувала, вичищена об землю, лопата. Я з полегкістю зали­шив подвір'я, не зважаючи на доброзичливість і так­товність Придиби. Одначе ще дужче пройнявся до нього повагою за делікатність і розуміння. Він здо­гадався, чого я кинув погляд па вікна.

Згодом вибрався за місто, добувся берега Ле­бідки. Під грибками сиділи й лежали відпочива­ючі, якийсь хлопчик робив стойку на руках, а мо­лодь, утворивши коло, грала у волейбол. На міл­ководді діти хлюпали один на одного водою, і над ними висіла маленька казкова райдуга.

Від зеленого плеса річки тягло приємною прохо­лодою.

Я шукав поміж різнобарвних купальних костю­мів голубого, в дрібних білих квіточках, Олиного, але на пляжі його не угледів. Подумав, чи не піш­ла вже додому і я розминувся з нею. Ніде не па­лахкотіла і руда чуприна Василя.

—Егей, Арсене! —долинув від води голос Великошича.

І коли б він не помахав рукою, я б його не помі­тив серед купальників. Сергій Антонович розма­шисто й легка підплив до берега, торкнувся ногами дна і пішов до мене, розтинаючи воду широкими грудьми. На його волоссі й білому тілі ряхтіли кра­пельки, а від високої, міцної статури віяло вологою бадьорістю, аж я позаздрив йому.

—Ох і приємно, — стріпнувся увесь, струшуючи з себе краплини води. — Вирвався на півгодини ос­віжитись. А ти, бачу, не загоряв, — обмацував мене настороженими очима.

—Я ж у відпустці, — іронічно сказав, продов­жуючи крадькома оглядати пляж.

—Десь був? — запитав Великошич, долонями стираючи краплі з тіла. .

Я поспіхом роздягався.

—У Березівці.

—І що там?

—Батьки Карпаня і Замрики нічого не додали до справи. А от Горжій... — нагнувся роззуваючись.

—Який Горжій?

—Комбайнер, Карпаня мати вказала на нього, воював разом із Северином Замрикою, — ноги, зві­льнені від туфель, угрузли в теплий дрібний пісок, і я з приємністю заворушив пальцями.

—Ну-ну, не тягни. Мені ніколи, Арсене, — сухо сказав Великошич, спираючись ліктями на сидіння мотоцикла.

Я стисло розповів про коштовності, знайдені в Житомирі Замрикою і Горжієм. Сергій Антонович мовчав, замислено покусуючи мізинець.

—Ще піду на вокзал і поговорю із старими пра­цівниками, — поділився своїм планом розшуку. —Візьму фотографії. Може, хтось упізнає. — Я по­вернувся спиною до сонця, щоб дарма не гаяти й хвилини, і всотував тілом лагідне післяобіднє про­міння.

—І про Карпаня тоді дещо прояснилося б, — на­решті зауважив Сергій Антонович. — Ніхто з його фронтових товаришів

не писав батькам листів?

—Мати не пам'ятає.

Я теж сподівався на листи, хоч на одне прізвище, щоб потім розшукати того адресата і зустрітися з ним. Але з Карпанем не поталанило. Безперечно, коли б з'ясувалось, що він теж отримав гроші, коло пошуків остаточно замкнулося б на нашому місті чи Березівці. На жаль, щодо Карпаня ні певності, ні сумніву. Нічого. Лише батько і Замрика подали надію.

—Ти мені сповіщай новини, — попросив Вели­кошич, неквапливо одягаючись, мабуть, думав про коштовності. — Тепер у мене таке відчуття, Арсене, що десь поблизу лежить важливий факт. Десь він тут, поруч, як ото двоє в темній кімнаті, а не ба­чиш його. Га?

—Не знаю, — знизав плечима, бо досі того не відчував.

—Не забувай про дрібниці, — зашнурував туфлі й розігнувся. — У задавнених справах вони надто важливі. —Ну, я пішов, — Великошич ступив од мене кілька кроків і повернувся. — Оля далі розташува­лась, за кущами шипшини.

Дивився у його широку спину, сповиту білою со­рочкою. До мене не дійшли слова про Олю. Пой­нятий запізнілою тривогою, яку викликав Сергій Антонович, сказавши про важливий факт, я завмер посеред пляжу. Чомусь здавалося, що той факт утратив назавжди, на початку пошуку, загубив його, не звернув уваги, і тепер він ніколи не спливе. Страшне і болюче почуття. Я сів на пісок і гаряч­ково перебирав у пам'яті події останніх днів, роз­мови, зустрічі...

Лише коли на мене впала тінь і довго не сходила, я поволі звів голову вгору. Небо починалося із струн­ких, ледь засмаглих жіночих ніг, голубого трикут­ника купальника... Оля! Я схопився, розгублено роз­глядаючи її, ніяк не розуміючи, що в ній змінилось. Ах, це ж вона підібрала коси під білу косинку, якою щільно пов'язала голову, і її лице округлилось, відкрилось усе, миле й дитинне, беззахистне від сонця.

—Ти чого тут сидиш? — запитала, беручи мене за руку. — Стою, стою над тобою, а ти мов скам'я­нів. Га, Арсене?

—Нічого, нічого, Олю, — і дуже примружився, ніби від сонця, щоб не розгледіла суму в моїх очах.

Вона більше нічого не спитала. Повела за собою, не випускаючи руки, наче дитя, до кущів шипшини. На нас з цікавістю поглядали пляжники. Я покірно йшов за нею, не зважаючи на знайомих. Оля впер­ше так повелася: не приховувала на людях своїх почуттів. Я був схвильований цим вчинком, як на її вдачу рішучим і хоробрим. У неї виявились незнані досі риси характеру. А я вважав, що добре знав її.

—Сідай.

Кущі шипшини сховали нас від стороннього ока. Оля горілиць лягла на коричневу байкову ковдру й заплющилась. Неподалік у березовому гаю щебе­тали пташки. Сюди ледь долинали голоси із пляжу. Я дивився на Олю, на її видовжене тіло, сповнене юної краси, зваби, і вона здавалась мені легенькою, мов пір'їнка, аж хотілося взяти на руки. Доторкнув­ся до її шиї, до ніжної, шовковистої і теплої шкіри. Оля притисла щокою долоню до свого плеча.

—Арсене, я боюся, — пошепки мовила не роз­плющуючись.