Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Залізничне начальство, зглянувшись на висна­жених сиріт, дало їм роботу на полустанку. На полях дозрівав здичавілий хліб, плесами росли со­няшники і всілякі злаки, а на городі колишнього колійного обхідника серед бур'янів буяла картопля, зав'язувались колючі огірочки. Живність і пайок, чисте повітря, попри пережите горе, вилюднило дів­чат. І коли проїздили ешелони, бійці весело гукали до них, сипали жартами.

Жовтень 1944 року випав сльотавим. У той день сіялась мжичка, а під вечір пустився холодний крап­листий дощ, лопотів по зжовклому листі лісосмуги. Ганна наварила картоплі, присмачила її стертиму макітрі

сім'ям із конопель і поставила каструлю в духовку. Сиділа біля вікна, чекала на повернення Тетяни. Вони чергувалися з обходом колії. Робота необтяжлива: підправити, де зсунулась, щебінку, змастити замки на стиках рейок, вижати бур'яни обабіч, підбілити стовпці.

Ганна куняла під музику дощу і не вгледіла під вікном Тетяниної постаті. Почула вже стукання підборами кирзаків по дошці. Куфайка на Шепеті лисніла, набравшись води, що скапувала з кінчиків піл на підлогу. Вона обережно здійняла з голови мок­рий мішок і, стоячи на порозі, викрутила його, стрі- пнула, подала Ганні. Дівчата поїли бараболі, ви­пили чаю, настояного на вишневих гілках, і Тетяна вляглася спати. Скоро вона тихо засопіла, Ган­ну теж почало хилити на сон. Але в дев'ятнадцять тридцять проходив єдиний пасажирський поїзд, і дівчина, щоб не зморила дрімота, розкинула засма­льцьовані карти: випадали якісь зустрічі в казен­ному домі, зміна місця проживання і далека доро­га. Що дорога, не сумнівалась: завтра вирушала в обхід колії.

Посутеніло. Вона засвітила гасницю, і тоді за вікном ще дужче споночіло. Дослухалася, чи не гухне поїзд, залишаючи вокзал. У кімнаті монотон­но поцокували ходики, і коли Ганна оглядалась на них, щоб запримітити, котра година, ледве доба­чала стрілки й цифри, звичайного костиля замість гирки. Поволі спливав час, губився в шелесті листя й шурхоті дощу, жебонів струмком за хатою. Роз­глядала королів, дам і валетів, напівстертих од ужитку, і подумки добирала до їх погрудь обличчя своїх знайомих. Гра її тішила, а надто, коли уяв­ляла себе і Тетяну мальованими, пишнотілими жін­ками з чудернацькими високими зачісками, оголе­ними грудьми і плечима, зодягнутими у гаптовані сукні.

Захопилась, що ледь не проґавила поїзда: ви­бігла з хати, а він уже наближався трьома цятка­ми вогнів. Ганна поколихала йому ліхтарем, їжа­чись від їдкої вогкості. Густа темінь, що звідусіль обсідала її, щомиті яснішала, і тишу будив пере­стук коліс. Відчуття самотності зникало, перекре­слювалось золотим мереживом дощу, вихопленим яскравим промінням потяга з ночі. Ганну обдало теплом і сухою парою: через хвилю, поминувши її, поїзд зупинився чахкаючи. У вагонах деінде бов­ваніли пасажири. Аж десь у хвості ніби брязнула сходинка, і поїзд рушив. Вона з незрозумілим су­мом дивилася на теплі червоні жаринки, що мен­шали віддаляючись.

І коли знову запала тиша й напосівся морок, по­чула кроки. До неї наближалась розпливчаста, неоковирна постать. Здогадалась, що то, мабуть, єдиний пасажир, який зійшов на полустанку. В пі­тьмі не розгледіла, який він: старий чи молодий, і по хрипкуватому голосі теж не визначила віку. Подорожній напівжартома попросився до хати пе­реждати Дощ. Він ступив у жовте кружальце про­міння ліхтаря, і вона спершу побачила мокрі поли шинелі, речмішок, забрьохані хромові чоботи, в яких не здолати п'яти кілометрів розгрузлої грунтівки до

села. В примарному світлі вимальовувалася ши­рокоплеча, висока фігура військового в кашкеті. Од неї війнуло непередаваним духом солдатського вбрання та міцного тютюну, чомусь воно видалося їй незбагненно рідним: як батька чи тих бійців, що визволили їх із вагонів.

Ганна завела військового до нежилої кімнати, де, крім лавки і стола з огарком свічки, не було ніяких меблів. Запалила її. Подорожній виявився офіце­ром із трьома зірочками на погонах, молодим. Він почепив шинелю на цвях, скинув кашкета—звільнив чорняве хвилясте волосся і доброзичливо посміх­нувся дівчині. Вона подумала, що десь у Березівці його зачекались батьки і, може, дружина чи наре­чена, а він з'явиться до них, мов сніг серед літа, здоровий та неушкоджений. Знала, яке то велике щастя вихопитись із страшного виру війни хоч на день-два й посидіти в рідній хаті.

Він роззувся, залишившись у шкарпетках, і си­дів поруч з Ганною, мирний та домашній, розпитував її про життя-буття, а потім розповів про себе, бої, своїх товаришів. Ганна теж докидала слово, рада розмові й пойнята якимось незрозумілим почут­тям до незнайомого чоловіка. А дощ не вщухав — ковзав по шибках пучками крапель. І вона, сором­лячись та лякаючись, зловила себе на думці, що бажала протриматись негоді до ранку або щоб вона зовсім не припинялась. Їй було з Петром затиш­но і спокійно на серці, а під груди чомусь підступа­ла невимовно хвилююча млость...

Потім Петро Карпань, ляснувши себе по лобі, розв'язав речмішок і виклав на стіл флягу, бля­шанку консервів, кружку і буханець білого хліба. Господи, білого хліба! Ганна вперше в житті випи­ла (не відмовилась, бо ж за повернення на рідну землю). Погляд Петра пом'якшав, полагіднішав, чорні очі сповнилися ніжністю та ласкою. Ганна вже не боялася задивлятися у них, не здригалася, коли його пальці ненароком торкалися її рук.

Огарок свічки догорав — блимав тремтливий кво­лий вогник, а Ганна зовсім не зважала, що скоро він погасне і їх сповиє темрява. І коли востаннє мигнув язичок полум'я, затим щез, вона не руха­лась, щоб засвітити ліхтаря, принишкла, ніби вмер­ла, в якомусь дивному, тривожному й солодкому очікуванні...

Він пішов на другий день надвечір. Дощ уже вщух. Я провела його до повороту на Березівку. Просив мене йти з ним, до його батьків, а вранці, мовляв, зразу до сільради розписуватись, — Дубо­венко, тереблячи френзлі скатертини, журно посмі­хнулася своїм нездійсненним мріям. — Я залиши­лась, бо його батьки нічого про мене не знали. Так і сказала Петрові. Він обіцяв уранці прийти з ними за мною. І досі... Добре, хоч фотокартку залишив, — вона знову гірко, вибачливо і провинно всміхнулась.

—А на дорозі до Березівки нічого не помітили?

—Ні, тільки блищали калюжі.

—Ви подумайте, Ганно Микитівно. Це надто важливо.

Вона замислилась, не перестаючи перебирати френзлі, не піднімаючи голови, щоб. не зустрітися з моїм поглядом. Я терпляче чекав. У шибки вдарили перші краплини дощу. Таки «барометр» у Горака вірний.

—Дощ, — мовила тихо. Я зрозумів: у її пам'яті ожив давній дощ, і вся вона в минулому, особливо в своїх почуттях до Карпаня, зараз їй аж ніяк не згадати, що тоді не схвилювало, чогось дріб'язко­вого на перший погляд, а для мене важливого.