Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

До мене не дійшов смисл її слів. У великій кім­наті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.

—Ой, у мене ж ліжко!.. — Ніна метнулася його застеляти.

Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи... Є! Та­ке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затя­лась?

—Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, — гово­рила Ніна. — Я надолужу, ось побачите, і ви мене ще повезете до Вінниці. —

Ніна зупинилася поруч. — Це мій батько, — сказала тихо.

—Той військовий?

—Еге.

Карпань — батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.

—Коли ти народилась?

—У липні сорок п'ятого, — зітхнула.

У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий... Дев'ять мі­сяців. Дев'ять!

—А як тебе по батькові?

—Петрівна.

—А мати?

—Микитівна.

Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?

—Післязавтра обов'язково прийду до школи, — провинно мовила Ніна.

—Приходь.

Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитан­ня, яке б насторожило дівчину. Почувався море­плавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глип­нув на годинник — близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду ра­ніше.

Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блок­посту сходив Карпань. Чому не припустити, що зій­шли" батько і Замрика? А потім?.. Куди вони по­ділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Не­вже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!

За хатою працював Василь: лунали голосні ви­ляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галас­ливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся на веран­ду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала кар­топлю.

—Арсене, — звелася, тримаючи картоплю з дов­гим лушпинням. — Ти якийсь... якийсь...

—Який, мамо? — весело поцікавився.

—Якийсь незвичний,— вдивлялася у моє облич­чя і наче випромінювала лагідність і турботу. — Радісний, щасливий.

—Є радість, мамо, є, — ствердив її спостереж­ливість, заходячи в коридор.

Не відала вона, що то було чисто професійне збудження, викликане вдачею. Радості, мабуть, я не матиму навіть по успішному завершенні справи. В кімнаті, сівши за стіл, набрав номер телефону Великошича. За вікном, надворі, Хавара загинав жерсть.

Помітив мене й помахав молотком. У труб­ці пролунало коротке «алло».

—Це я, Арсен.

—А... Вже з'їздив?

—Тільки що вернувся.

—І як? Що там бахкає?

Василь під грушею загинає бляху,— я перевів подих.—Сергію Антоновичу, вимальовується слід.

І я йому розповів про розмову з Шепетою, про фотографію Карпаня в кімнаті Дубовенко, про Ніну, яка назвала його батьком. Висловив і свої припущення. Великошич мовчав, а я ще дужче хви­лювався.

—Що ж, вітаю, — мовив протяжливо, напевне, посміхнувся. — Кінчик з клубочка виткнувся. По­бачимо, куди і до кого він приведе. Аби фото виявилось не випадковим.

—Воно таке, як у справі, — гаряче заперечив. — Лише сам Карпань міг його залишити. Сам!

—Логічно, звичайно,— погодився слідчий.— Але від сюрпризів у нашій роботі ніхто не застрахо­ваний. Завжди готуйся до несподіванок. Чому б десь не знайти Шепеті фотокартки і не віддати Дубо­венко, яка прижила з кимось дитину? Га?

Мені, враженому домислом слідчого, наче заці­пило.

—Приїдеш — подзвони.

Ох і здібний Великошич на різні версії! Часто-густо перекреслював усю роботу, ставив її з ніг на голову, домагаючись напруги в пошуку, розслі­дуванні, слідстві, глибокого, всебічного вростання у справу.

—Знову їдеш? — запитала мати, крутячи м'я­сорубку.

—Трохи пізніше,— я швидко вийшов надвір, щоб вона не помітила зміни мого настрою.

Не полишала думка про зустріч із Дубовенко. Повільно, здавалось, спливав час. Ненароком уга­тив молотком по пальцю, аж під нігтем запеклася кров.

Близько п'ятої години прийшов Горак. Зупинив­ся коло мене, обмахуючись, ніби віялом, кашке­том.

—На дощ парить, — сказав.

—Я поглянув на небо — ні хмаринки.

—Підведе ваш барометр.

—Ще не підводив. А нову хвіртку маєш?

—З дощок зроблю.

Дядько Гаврило скривився.

—Я тобі виготовлю залізну.

Здивувався його послужливості, але скористатися нею не міг. Та й не повірив у щирість Горака. Просто він мовив знічев'я, аби щось сказати.

—Не треба, дядьку.

—Дарма, Арсене, — сумовито похитав головою, очевидно, зрозумів причину моєї відмови. — Злість пересілась. Я багато думав. Воно правильно. В тебе така робота. Попусти отим усім — на голову сядуть. Але своє є своє: болить.

—А як Степан? — вихопилось у мене.

—Що Степан? — стенув плечима. — Вилежується на річці, догулює відпустку. Хоч і син, а в душу йому не заглянеш.

Він обминув веранду і зник за причілком. Його відвертість присоромила мене і водночас розтопила лід відчуженості.

Я посміхнувся. Забитий палець не дозволяв мені міцно притискати обухом сокиру до жердини, і я не­самохіть уповільнив темп, але не кликав матері на поміч.

Розділ п'ятнадцятий