Без права на реабилитацию

Дыгас Ж. Т.

Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани Другої світової. Але Пам’ять народна живе в серцях живих і чесних людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму. Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер ставлять пам’ятники есесівцям 14-ї гренадерської дивізії СС «Галичина», провідникам ОУН-УПА Є.Коновальцю, А.Мельнику, С.Бандері, РШухевичу та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як національних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, відроджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини. Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини

минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.

Мало того, сьогодні з’ явились такі шанувальники, які ідеологію войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть перетворити на об’єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини — в розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства. Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної незалежної і «демократичної» України.

Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь? Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із «національних» політичних діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились.

Знову «національна еліта» («луччі люди», «ініціативна меншість» за Донцовим, яку тепер називають «національно свідомими» чи «національно заклопотаними») об’єднуються в такий же тоталітарний «орден кращих людей», як і в 30-ті — 40-ві pp. Сьогодні вони кричать: «Ця організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напіввійськовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який писав Д. Донцов» (Напрям. 1991. №4).

Вони знову шукають «ворогів України», знову від істерії і людиноненависницької параної у них паморочиться голова, напружуються нерви і чухаються кулаки...

Хто ж ті «вороги України»? «Коли говорити про теперішній історичний період, — пише один із затятих «національно свідомих», — то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія». Бо «найкращий москаль — це мертвий москаль». Для цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід бандерівщини, здобутий у минулому. От і доводиться нинішнім шанувальникам ОУН-УПА оживлювати «поганьблені сторінки» минулої війни. «Коли йде боротьба на виживання, — пишуть неофашисти у «вільній» Україні, — не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні бути знищені, скопрометовані, вигнані... Про моральність поговоримо, коли переможемо...».

«За українську ідею було пролито вже стільки крові, вже полягло стільки людей, не тих недомірків, недолюдей, яких ми бачимо щоденно на вулиці.., що якщо ми зараз програємо, якщо не скористуємось моментом, якщо ми зараз зупинимось перед тим, щоб пролити кров, цього не проспіться нам ні на цьому світі, ні на тім». А поки-що нищать пам’ятні знаки на місцях захоронения тих, хто загинув від рук гітлерівців та оунівців, в центрі Львова спалюють кострища книг «ворогів», демонстративно шматують червоні, російські та польські прапори, посилають бойовиків УНА-УНСО на бойові діяння в Придністров’я, Абхазію і Чечню, зривають ордени з ветеранів війни і праці, та знущаються над ними. 9 травня 1997 р., в День Перемоги над фашизмом, група необандерівців у Львові зупинила колону демонстрантів-ветеранів війни і поглумилася над нею. Те ж сталося і 27 липня того ж року, в день річниці визволення Львова від німецько-фашистських загарбників. Аналогічні акції проводять войовничі націоналісти в Івано-Франківську, Тернополі та в інших містах Галичини. Такі свавільні побоїща та акти вандалізму творяться постійно при потуранні місцевих націонал-«демократичних» властей. «Прецеденти світової історії показують, — голосять нинішні войовничі націоналісти, — що захистити націю, не дати їй вмерти не розвинувшись, може тільки націоналістична диктатура...». Зразком такої диктатури для них є фашистські диктатури Гітлера і Муссоліні («Напрям», 1991До6, С.13–15).

Така відверта проповідь фашизму не випадкова, бо цьому всебічно сприяють націонал-«демократи» і націонал-«реформатори», які прийшли сьогодні в Україні до влади. Вони потурають сьогодні усьому, що голосять і чинять націоналісти. Власне, з ініціативи шанувальників войовничих націоналістів нині і державотворці (від рядового націонал-«патріота» до Президента) заговорили про «національну мрію», «національну еліту», «національну ідею», при цьому перекручуючи зміст цих понять. Тому-то так безцеремонно фальсифікується історія, перериваються могили, знищуються пам’ятники, реанімується все ганебне, що було в минулому, реабілітуються «борці за визволення», «національні герої», есесівці з дивізії СС «Г аличина» і різуни із боївок

ОУН-УПА. Тут нічого дивного, бо, як визнають самі пропагатори, «сучасні концепції українського націоналізму», «...взагалі націоналізм... є явищем деструктивним, бо спрямований на руйнування...».

Завершуючи цю книгу, я повинен навести досить яскраву і суттєву характеристику всього того явища, що називається українським войовничим націоналізмом, подану видатним поетом України Василем Симоненком. Дарма націоналісти, вчорашні і нинішні, зачисляють його у свою зграю. Наведемо цю характеристику повністю:

НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!

Я зустрічався з вами в дні суворі, Коли вогнів червоні язики Сягали від землі під самі зорі, І роздирали небо літаки. Тоді вас люди називали псами, Бо ви лизали німцям постоли, Кричали «хайль!» охриплими басами, І «Ще не вмерла... голосно ревли. Де ви ішли — там пустка і руїна, І трупи не вміщалися до ям — Плювала кров’ю «ненька Україна» У морди вам і вашим хазяям. Ви пропили б уже її, небогу, Розпродали б і нас до всій землі, Коли б тоді Вкраїні на підмогу Зі Сходу не вернулись «москалі». Тепер ви знов, позв’язувавши кості, Торгуєте і оптом, і вроздріб, Нових катів запрошуєте в гості На українське сало і на хліб. Ви будете тинятись по чужинах, Аж доки дідько всіх не забере, Бо знайте: ще не вмерла Україна, — І не умре!

Яцко Б.А.

Ответ докторам наук

Газета «День» 9 апреля 2005 г. опубликовала открытое письмо докторов исторических наук, профессоров А.Гуржия, В.Кучера, В.Короля, С.Кульчицкого, А.Лысенко, А.Реента, В.Сергийчука, В.Стецкевича, О.Удода, Ю.Шаповала Президенту Украины В.Ющенко, Председателю Верховной Рады В.Литвину, Премьер-министру Ю.Тимошенко. К сожалению, количество докторов наук не перешло в научное качество их письма. Оно вообще не содержит ничего, что имело бы отношение к науке. Если письмо писалось всеми десятью докторами наук, то как же мало в нем «научного» приходится на каждого доктора. Впрочем, письмо-то писалось не на тему науки, а как политически заказное.

Мы, старшее поколение, помним подобного рода заказные письма представителей «интеллигенции» властям с жалобами или требованиями по вопросам, совершенно далеким от их творчества. В данном случае — далеким от исторической науки. В свое время некоторые авторы письма имели отношение к созданию «Политической истории Украины». К сожалению, вместе со своими коллегами по перу они продолжают заниматься «политическими историями».

Письмо начинается фразой: «Мы озабочены ситуацией, сложившейся в обществе вокруг истории Второй мировой войны и ее составляющей — Великой Отечественной войны». Если оставить в стороне «озабоченность» авторов «ситуацией», то прежде всего, надо бы сказать главное: разве не они своими трудами создали эту ситуацию, суть которой — фальсификация истории Великой Отечественной войны, ее главных составляющих? Так чем же авторы «озабочены»? Не тем ли, что фальсификации пока не всеми в обществе воспринимаются как правда, которую пытаются навязать доктора — вместе и поодиночке? И главная помеха в этом для них — живы еще те, кто ту войну выиграл, кто знает ее не по книгам, знает правду о ней и противостоит той мутной волне фальсификации, которая катится девятым валом на все общество, главным образом — на молодое поколение. Именно поэтому основное содержание этого политического письма — травля ветеранов. А если поток лжи и оскорблений льется на ветеранов в год 60-летия Победы, то можно себе представить, какие моральные качества лежат в основе нравственности докторов! Но что говорить о том, чего нет.

Они пишут, что каждый раз к юбилею Победы «острота полемики возрастает до критической черты». Ради справедливости надо сказать, что пишут доктора свои труды не только к юбилеям, а трудятся круглогодично. Но вот что касается полемики, то тут они, мягко говоря, власть, к которой обращаются, обманывают: о какой полемике может идти речь, если все, что направлено против ветеранов, против правды истории, публикуется мгновенно, газеты даже перепечатывают уже напечатанное, как, например, газета «Сільські вісті», если материал в них отвечает их «линии»?