Блакитна лінія
Шрифт:
Несподівано, бо воно ніяк не в’язалося з офіційністю попередньої, дещо сухуватої розмови, Калина мовив:
— Ех, Олексо! Якби ти лишень уявив, як хотів би опинитися на твоєму місці я! І розмовляю, як берлінець, і місто знаю, наче свої п’ять…
— І ті, хто знає «Шеєра» по Кавказу, в Берліні. Ото була б дивовижа, якби зустрілися! — прохолодив його Марков. — А коли що, ще й фрау Шеєр не впізнає рідного «сина»!
— Отож-бо воно й є, — зітхнув Калина. — Хоч привіт від мене передай Марійці.
За весь час розмови вперше пролунало
— Передам. Будьте певні! Обов’язково.
Розділ дванадцятий
У «МЕРТВІЙ ЗОН!»
Веселий піхотний лейтенант — явно напідпитку — з’явився на залізничному вокзалі міста Ровна за кілька хвилин до відправлення берлінського «експреса». Проте «експрес» був надто пишною назвою для того строкатого поїзда, що стояв на колії. Тут були й платформи з вкритим брезентом вантажем, і санітарні вагони, а в кінці — три товарних, для худоби. З темних маленьких віконець, розміщених під самісіньким дахом, загратованих колючим дротом, визирали тоскні очі чергової партії упольованих жандармерією «рабів». Для пасажирів було виділено лише чотири спальні вагони.
Лейтенант прибув у супроводі такого ж «розвеселого» дружка й досить звабливого дівчиська, яке мало лише один гандж — не вміло користуватися парфумами і фарбами.
Майорові, старшому з вокзального патруля, спало на думку, що лейтенант не потягне з собою це парфумне диво і тому не завадило б отаке, зовсім непогане на вигляд дівча забезпечити й подальшою військовою опікою. А перевірка для майора входить у виконання службових обов’язків.
Майор козирнув лейтенантові й зажадав:
— Ваші проїзні документи!
Лейтенант обурився:
— Пане майор, ви хочете, щоб я запізнився на поїзд?
— Могли прийти раніше. А зараз не баріться. Бо поїзд і справді рушить без вас.
Лейтенант поставив на вичовгану чобітьми плиту перону чемодан, дістав із кишені гаман. Маленьку валізку він не випускав із рук.
— Ось документи. їду з фронту в десятиденну відпустку.
— Так, — погортав майор документи. — П’ять днів уже згаяли. Що вас затримало?
— Нічого особливого, пане майор. Ось зустрів несподівано шкільного товариша, — він вказав на супутника, що мовчки й тупо, з п’яною впертістю довбався неслухняними пальцями в пачці з цигарками, — він мене познайомив з фрейлейн…
— І пішло, і закружляло!..
— Так точно, пане майор!
— З цією крихіткою?
— Зі мною, — грайливо гойднула вона стегнами.
Німецькою володіла дуже кепсько. Виходить — з місцевих. У кого навчилася — ясно. Тим краще…
— Ну і як? — тепер майор запитав дівчину.
— Дуже інтенсивно! — виклично відповіла вона і звернулася до очманілого шкільного дружка: — Гансе, почастуй мене цигаркою.
Той щось невиразно прохрипів і на знак
— Пане майор, — заблагав лейтенант, — я ж запізнююсь!
— Добре. Їдьте! — Майор повернув документи, які не дуже й роздивлявся. — Тільки пам’ятайте: ще один шкільний товариш — і рідних вам не побачити.
Лейтенант підхопив чемодан.
— Прощавай, Гансе! — загукав, кидаючись до вагона, бо в цю мить ешелон з брязкотом смикнувся.
Ще за спиною почув уривок розмови, що набирав істинно арійської конкретності:
— Де ти живеш, крихітко?
— Буду вільна — скажу. Ви тут завжди чергуєте?
У вагоні лейтенант розшукав вільне місце. Троєофіцерів, що вже були в купе, заповзято викладали на відкидний столик наїдки. В центрі його вже красувалася перша пляшка.
Ситуація!
Лейтенантові небажано встрявати в цю пиятику. Завтра необхідно бути максимально свіжим, а вінвідчував утому Привітався з усіма й запитав:
— Верхня полиця вільна?
— Невже одразу спати? — здивувалися супутники.
— До самісінького Берліна! — І вирішив пояснити: — Мене проводжали мало не добу. Так само! — вказав на столик із пляшкою і наїдками.
Офіцери зареготали:
— Коли так само, то лягайте! Ми теж — до Берліна. І от, аби згаяти час…
— Само собою!
Лейтенант закинув у багажник чемодан. Невеличку валізку вклав на полиці під голову.
Пригадав пораду підполковника Калини:
«Якщо в дорозі спілкування з сторонніми вам буде небажане, розкрийте «Майн кампф». Навколо вас одразу створиться «мертва зона». В побуті німці цураються ортодоксальних фанатиків…»
І ось згори, з лискучої обкладинки на сотрапезників, що розпочали обідати внизу, грізно поглянув насуплений фюрер. Голоси враз ущухли, а потому зашелестіли шепітливо…
У Берлін поїзд приїхав рано-вранці. З вокзалу лейтенант вийшов на Александерплац, підкликав таксі.
— Куди, пане лейтенант? — запитав водій.
— Туди, куди мені треба, ще ранувато, — зітхнув новоприбулий. — Поки що покатаєте мене по Берліну. Не женіть.
— І все ж, куди бажаєте найперше?
— Їдьмо в центр — на Унтер ден Лінден.
Машина рушила. Щось насторожило лейтенанта у водієві, але що саме? Свідомість, буває, не одразу трансформує невиразні відчуття в сформовану думку.
Він пильно придивився до людини за кермом.
Старий. Зморшки, що посікли навіть шию, правда, ще тугеньку, нарізали на обличчі не менш як на шість десятків. Весь якийсь сірувато-злинялий. Вираз обличчя — байдужий. І все-таки щось було в ньому, що привернуло насторожену увагу. І тут осяяло: акцент! Водій — не німець. А може, фольксдойче, якого подмух війни заніс у Берлін? Відпадає: фольксдойчі нині у шані, вони у великому попиті серед численних «ейнзацкоманд», дуже потрібні як перекладачі на окупованих «життєвих просторах», а не за кермом пошарпаного берлінського таксі.