Блакитна лінія
Шрифт:
А здобич — то вона… І тоді, опановуючи себе, вона вольовим зусиллям чавила небезпечні емоції, рішуче гасила в свідомості звабливі вогні. Добре відала, від чого вони походять і до чого можуть призвести. Злам — спадкоємець слабкості…
На прогулянку вона вийшла за годину до обумовленого з Майєром часу. Бажано, щоб спостерігачі призвичаїлися до її присутності на вулиці. Двічі на кілька хвилин лишала коляску під надійну опіку Віта — заходила до аптеки та перукарні.
Її присутність на вулиці — сигнал небезпеки. І весь її задум, його успішне здійснення залежало від кмітливості Віллі. Чи зупинить машину? Чи не покине напризволяще Федька? Її поймав крижаний холод від самої думки, що маля потрапить до катівні гестапівських убивць. Що могла, все зробила. Подальше залежало від розуму й спритності Майєра. Про старого з овочевої крамниці вона не думала, бо не знала його як людину: бачила лише один раз, коли приходила з паролем по рацію.
Та годі про це!
Машина Майєра зупинилася. Вже пощастило! Ну, Віллі, дій! Твоя черга… Вона рвучко повернулася й попрямувала додому. Тепер їй слід відволікати на себе максимальну увагу. Так, як вона наперед обміркувала.
Удома Крістіна вдала, що не помічає цікавих поглядів Барбари. Піднялася вгору, на занедбаний третій поверх, де ховала рацію. Почула шурхіт за дверима й зацокотіла морзянкою, хоч ще не підключила передавача до живлення. Почулися легкі, поспішні кроки, що віддалялися.
«Побігла повідомити! Зараз станеться!»
Крістіна включила живлення. Одягла навушники. Чекала. Ось і ледь чутні кроки людей, що підкрадаються до дверей…
Вона зацокотіла ключем, надсилаючи в ефір шифровку, яку підготувала зранку. Про чергового вилупка з інкубатора Хейніша. Тільки тепер у шифровці був пропущений рядок «Джерело Ніка». Пропуск цього неодмінного рядка — сигнал біди. Повторна передача прийнятої у Центрі шифровки — один з її сигналів провалу. В Москві тепер знатимуть…
Двері навстіж розчахнулися.
Від них до Крістіни простяглося кілька жилавих рук. Загупали ноги…
Крістіна злякано зойкнула. Підхопилася з місця. А їй уже завертали руки за спину. Гостроносий, веснянкуватий парубійко зняв з неї навушники; одягнув на себе, сів до рації і перемкнув її на прийом.
Цієї миті до кімнати ввійшов висохлий, як мрець, чоловік.
З його появою всі виструнчилися. Одна Крістіна лишилася сидіти на канапі, куди її штовхнули подалі від рації.
Живий мрець ковзнув поглядом довкола.
— Гут! — сказав задоволено. — Відповідь була? — запитав у гостроносого
— Чекаю, пане кримінальний радник.
— Зачекаємо разом.
Він мовчки сів на канапу поряд із Крістіною і застиг, не дивлячись на неї. За хвилину приймач зацокотів морзянкою. Радист поспішно записував крапки й тире.
Крістіна знала цю шифровку напам’ять. Тому й «прочитала» її на слух: «Студентці. Одержано. Проф.».
Скорочене від слова «професор» — коротке «проф.» — означало що радистку зрозуміли правильно.
Крістіна затамувала в собі свою маленьку радість, свою ще одну перемогу. На останньому рубежі…
— Хитро замислено, — сказав живий мрець. — Тонке алібі! Дуже підступний задум! Панове, зверніть увагу, всі сусіди в один голос запевнятимуть, що в той час, коли працював шпигунський передавач, ця мила пані прогулювалася на повітрі. Її всі бачили на власні очі! Уявляєте?
— Так точно, пане кримінальний радник!
— До речі, де її синочок зараз?
— Ще на вулиці.
— Негайно заберіть додому.
— Слухаюсь!
— Там здоровезний собацюра, — підказав хтось із вловлювачів.
— Ет! — недбало махнув рукою крем’язень, що зібрався йти по дитину. — Що той собака проти вальтера?
І він зник за дверима, щоб за кілька хвилин повернутися переполоханим.
— Пане кримінальний раднику, дитини нема! — нервуючи, повідомив він.
— Як так нема?
— Коляска порожня.
— А собака!
— Також зник!
— Цікаво…
Живий мрець із підозрою втупився в Крістіну.
— Що ви скажете на це?
Сльози залили обличчя жінки.
— Ясно, — крекнув радник. — Покличте оту… Як її?
— Служницю Барбару?
— Авжеж.
— Одна мить!
Увійшла дебела Барбара і одразу кинула зловтішний погляд на зарюмсану хазяйку.
— Куди поділася її дитина? — запитав радник.
— Як так поділася? — вибалушила очі вона.
— На вулиці знайдено порожню коляску. Ні дитини, ані пса!
— Не знаю, пане…
— Не знаєте… Хто міг узяти дитину?
— Ніхто! — гаряче запевнила Барбара. — Собацюра навіть мене не підпускав…
— А фрау Шеєр?
— Стара пані ще вчора поїхала провідати подругу. Повернеться сьогодні ввечері. Зараз у домі її нема.
— Хто ще?
Барбара зморщила лоба.
— Є ще один…
— Хто?
— Але ж він на службі!
— Я питаю: хто?
— Гауптштурмфюрер Майєр. Рудий такий…
— Ще хто?
— Уяви не маю!
— Чому назвали Майєра?