Богиня і Консультант

Ешкилев Владимир Львович

«Треба розділитися. Двох нас навряд чи хтось підбере, а її саму підберуть точно. Приймуть за «плечеву» [114] , — розмірковував Одноокий. — А я тим часом від'їду із цим клоуном якнайдалі, а там до лісу… Так навіть буде краще».

— Чуєш мене? — спитав він телепатку, коли блідість ледь відступила від її обличчя.

— Чую, — прошепотіла та. Вона вже знала, що він їй скаже.

— Зараз я тебе висаджу. Візьмеш Камінь і гроші. Впіймаєш якусь попутку. Тут вони усі їдуть до Києва. Там знімеш хату, залишиш у камері схову записку для Валєри зі своєю адресою і чекатимеш на нього в хаті. Номер камери ти знаєш. Сидітимеш тихо-тихо,

нікуди не виходитимеш. Нікуди, чуєш!? А я потім до вас підгребу.

114

Плечева (трасова) — проститутка, яка працює на автодорогах.

— Дядьку Славку, не лишайте мене, будь ласка…

— Так треба.

— Ні.

— Треба.

— Буде погано. Буде темрява і зло у темряві. Я відчуваю.

— Не турбуйся, мала. Я собі раду дам.

— Не треба… Буде погано, — ще раз прошепотіла вона. У тому шепоті не було вже ані благання, ані вимоги. Вона вже знала, що невидимі зубаті колеса долі-бхайї зачепили срібну тятиву земного життя кривого Яри і потягнули її туди, де мале несрібне срібло зливається із Вічним несрібним сріблом і де замовкають оповіді та припиняються послідовності.

…Яра висадив її просто на узбіччі. Вона хотіла його поцілувати, але Одноокий відсторонив її від свого спотвореного обличчя. Вона раптом сказала:

— Аратара.

— Що? — не зрозумів Яра.

— Камінь назвав мене Аратарою.

— І що?

— Це тепер моє справжнє ім'я. «Шляхетна Тара». Ви повинні знати.

— А «Індиго» — теж незле… ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М! — виголосив Одноокий і зачинив дверцята самоскида.

Він глянув на мутного розслаблого водія і натиснув на газ. Самоскид швидко набрав швидкість і зник за обрієм. Майбутня Верховна Жриця Курана Аратара Сьома ще деякий час дивилася на північ, куди воля Єдиного спрямувала ту єдину людину, якій вона по-справжньому довіряла, починаючи своє самотнє служіння посеред безкінечної каруселі наявних і можливих світів.

9

Мітелик того вечора ще раз переглянув Адамчукові зошити. Потім зайшов до Інтернету і продивився сайт Верховної Ради. Методом виключення він звузив коло можливих «нардепів С.» до шести осіб. З цим списком, вирішив він, уже можна працювати. Для очищення сумління Валерій Петрович промоніторив через Google декілька суміжних тем і раптом, проглядаючи лінки з «Кондратенками», наштовхнувся на анонс:

У середу, 21 травня, о 10.00, в офісі 561 Інституту прикладної геомантики відбудуться: науково-практичний семінар на тему «Нейролінгварні практики як ефективний засіб інсайдерського дослідження конкурентного середовища» з участю провідних спеціалістів ІПГ і майстер-класи видатних українських спеціалістів у сфері практичного НЛП-програмування доктора філософських наук Мурада Гольфмана і генерал-майора Олександра Кондратенка. Вхід без запрошень, участь у майстер-класі — 850 гривень з одної людини.

Валерій Петрович хвилини три зачаровано дивився на це лаконічне повідомлення. До середи залишалося дві доби. Надто мало, щоби по-справжньому перевірити, чи не є це повідомлення лише примітивною пасткою.

«Якщо Орден чи східні вийшли на Почеконіуса, то вони можуть знати про моє зацікавлення темами Кондратенка, — передбачив старший консультант. — І тоді в офісі 561 на мене чекатимуть погані хлопці або ж не менш погані дівчата».

Щось в анонсі насторожувало. Чому це в Інституті геомантики, де за назвою мали б займатися негативними

і позитивними геобіологічними зонами і подібними до них утвореннями, раптом проводиться семінар з проблематики, близької керівникам розвідувальних підрозділів і спеціалістам з промислового шпіонажу? Але, з іншого боку, Валерій Петрович добре знав, що під вивісками типу ІПГ у сучасному Києві могло ховатися що завгодно: від структур, створених для прикриття діяльності закордонних спецслужб, до тоталітарних сект типу «Аум сенрікьо». А може, цей Інститут прикладної геомантики — офіційний «дах» для одного з українських підрозділів Ордену?

Уранці наступного дня він вирушив за адресою, вказаною в анонсі. Він вирішив подивитися на Інститут, не заходячи до нього, лише з вулиці. В одному з тихих провулків поблизу Володимирської Мітелик знайшов загадкову установу. Та займала свіжореставровану шестиповерхову споруду з полірованим гранітним фасадом і масивною решіткою перед ним. Від будівлі віяло респектністю і нелімітованим фінансуванням. Перед входом стояли два «Lexus'и» і «Hammer», біля скляних дверей нудився охоронець. Дві відеокамери перекривали ту частину периметра будівлі, яку можна було побачити з вулиці.

Щоби не привертати уваги охорони, Валерій Петрович зайшов до магазинчика, розташованого напроти інституту. Тут продавали комп'ютери і PC-периферію. Крізь вітрину старший консультант відзначив кількох солідних добродіїв, які заходили до інституту. Їхні костюми і кейси не залишали сумнівів щодо солідних статків і міцного соціального становища. Виходило на таке: або ота вітринна «геомантика» була надзвичайно прибутковою справою, або ж тут жодною геомантикою не пахло. Ще дивлячись крізь вітрину, Мітелик зауважив яскраво-червону «Mazd'y», припарковану за півсотні метрів від ІПГ. Автівка не була ані супердорогою, ані суперстильною, але щось — якесь бентежне передчуття — змусило Мітелика на кілька секунд затримати погляд на темних вікнах червоного седану. Коли він вийшов з магазину, «Mazda» тихо зрушила з місця. Вже за кілька хвилин він зрозумів, що червона автівка його переслідує.

Він весь укрився холодним потом. «Попався! Як останній лох попався!» — верещала в голові у старшого консультанта якась панічна частина свідомості. Інша частина наказувала: «Тікати, змішатися з натовпом!» Намагаючись не демонструвати ворогам своєї паніки, Мітелик неквапно рушив у напрямі до найближчого спуску в метро, але за десять метрів зовнішній примус зв'язав йому ноги. Коліна відмовлялися виконувати кроки, роз'їжджалися і тремтіли. Тим часом «Mazda» зупинилася біля Валерія Петровича і з неї вийшла усміхнена Діана. Бездоганний білий костюм підкреслював її гнучку талію і довгі ноги.

— Ось і зустрілися, — без реверансів констатувала посланниця ковену Тага. — Я тобі допоможу, мій котику, бо моя помічниця трошки перестаралася.

Вона ніжно підхопила старшого консультанта під лікоть, довела до автівки і допомогла старшому консультантові вмоститися на задньому диванчику. Перехожі чоловічої статі затримали на Мітеликові заздрісні погляди.

— Красиво ви мене… — оцінив Валерій Петрович.

— Скажи «дякую», що ми встигли першими, — не повертаючись зауважила білява дівчина, яка сиділа за кермом. — Люди Ордену сьогодні вночі вбили твого приятеля.

— Яру!?

— Ми називали його Однооким.

— Як? Де? — Мітелик сіпнувся, але Діана ліктем притиснула його до м'якого бильця кольору слонової кістки.

— Під Києвом, — повідомила білявка. — Він тікав від них на вантажівці і врізався у стовп. Наше джерело переконане, що його смерть була миттєвою.

— Господи! — Валерій Петрович заплющив очі. Серед усіх образів Яри пам'ять чомусь уперто вказувала на постать із розщепленими штанами, освітлену лісовим вогнищем.