Богиня і Консультант
Шрифт:
«Чому вони відразу мене не вбили? Адже для цих пацанок когось там прикандичити — як два пальці об асфальт, — розмірковував Мітелик, пережовуючи крекери. — Може, я — приманка? А може, вони сподіваються обміняти мене на когось або на щось? Ні, це повна маячня, я ж не маю жодної цінності для Вигнанця. А для Ордену? Також ні. Може, їм потрібні зошити Адамчука? Навряд чи. Якби були потрібні, вони б про них дізналися. Але їх цікавив лише Вигнанець. Вони вважають, що Камінь у нього, і вийдуть на нього через Індиго. А що потім? Битва екстрасенсів? І що тоді буде зі мною, якщо вони переможуть?»
Він припинив гризти крекери, підійшов до стіни і підстрибнув, намагаючись
Дівчина і пес-далматинець впевнено йшли на південний захід. Вони оминали великі траси і час від часу використовували попутні автівки. Чи то інтуїція, чи то Камінь підказали Аратарі, що у столиці залишатися небезпечно. Там на будинках і стовпах висіли тисячі відеокамер, а мисливці вже мали якщо не фотографії жриці, то вже напевне портрет, створений з тих образів, які телепати Ордену витягли з пам'яті мешканців містечка, у якому вони з Однооким переховувалися до його фатальної помилки з банкоматом. Аратара навчилася відводити людям очі. Але ставати невидимою для відеокамер вона не вміла. Бездонна пам'ять Каменя не могла їй тут нічого порадити, адже жодна із її попередниць не зіштовхувалася з відеоспостереженням.
Час від часу у небі з'являлися гвинтокрили. Жриця намагалася сховатися від них під деревами, хоча достеменно не знала — чи на тих апаратах літають вороги, чи вони нічого спільного із полюванням на Камінь не мають. Попри постійне відчуття небезпеки, вона швидко наближалася до мети. Дороговказом для Аратари був заклик Вигнанця, який шукав її через Силу Каменя. Цей заклик не мав ані слів, ані образів. Він навіть не мав просторового напряму, але жриці не треба було вибирати серед шляхів, коли вона підходила до чергового перехрестя або повороту. Вона знала, куди треба йти.
Далматинець супроводжував свою нову повелительку і намагався бути корисним. Він кидався на тих, кого вважав небезпечними, і охороняв сон Аратари, коли та проти ночі заходила до будинків. Вона завжди вибирала хати, де мешкали самотні жінки. Ті не бачили самої жриці, але завжди відганяли від порогу далматинця. Зазвичай минало хвилин п'ятнадцять, доки хазяйки раптом сповнювались незрозумілої симпатії до плямистого приблуди, і мандрівна пара ставала на нічліг. Ранком господиня недораховувалася кількох шматків хліба і сиру, і ці втрати назавжди лишалися для неї нерозгаданими.
Так вони йшли і йшли назустріч літнім грозам і зливам, що їх європейські циклони несли на Схід. Теплі дощі рясно змочували мандрівників атлантичною вологою. Зелена рослинність навколо темнішала, а модрини, дуби і граби заступили місце берез і лип.
Вигнанець зустрів її на освітленій сонцем лісовій галявині, у місці, яке випромінювало зрілу красу природи, омитої зливами. Колись Аратара бачила книжку, яку принесли до інтернату «Свідки Єгови». У тій книжці була картинка: Ісус виходить із вівцями з пишного лісу. І жриці, коли вона побачила Вигнанця на тлі позолоченого сонячним промінням соснового лісу, згадалася саме та буколічна ілюстрація. Хоча маг замість плаща і туніки був одягнений у джинси і картату сорочку, його постать здалася Аратарі оточеною блакитнуватим сяйвом. Вона впізнала його відразу, побачивши за тілесною оболонкою єство Старшого. Аратару ніколи не вчили ритуалів жрецьких ковенів, але її ноги
Старший подумки дозволив жриці підвестися і наблизитися. Він уважно оглянув її, поклав руку на її голову і сказав уголос:
— Карна утрай'а.
Аратара не вчила санскриту, але завдяки баченню зрозуміла, що Старший повідомляє їй — чи то комусь незримому і незмірно вищому — про завершення якогось спуску. Вона відчула, що ця звістка є благою і дозволяючою, що у ній міститься і Завіт вселенського чину, і одне з імен Богині, яку Праматері доби світлих тисячоліть знали як Карну — Межову і Ту, Що Кладе Край.
Юна Аратара Сьома до тої миті не знала про існування коронаційних формулз містким і всеохопним сенсом. Вона мимоволі захопилася образом проголошеного мегакляття і не відчула, як долоня Старшого накреслила незриме коло навколо купола її черепа. Вона лише почула слово:
— Арат'ханна.
І в цьому слові теж було так багато усього, що вона не подужала зрозуміти усієї глибини вимовленої Старшим праятни [115] і побачилалише, що йдеться про якесь мале зернятко, покладене у затишну колиску невідомого їй вічного знака.
115
Праятна — дослівно «напруження». У праарійській містиці — вінчальна мантра переходу (стрибка) у наближенні до первісної Порожнечі.
Потім Старший безмовно покликав жрицю за собою і вони рудою стежиною рушили під високі соснові крони. Невдовзі у небі виник надсадний механічний звук: залізо гвинтів різало повітря. Гелікоптер пролетів за кількасот метрів північніше лісової галявини. Далматинець підвів морду до неба і гавкнув услід гвинтокрилові. А потім побіг за двома вищими істотами, яким іноді вдавалося розуміти його думки.
Сон Валерія Петровича у четверту ніч ув'язнення
Він побачив себе на червоній скелі, яка високо підносилася над океаном. Навколо було багато повітря: як вільного, так і скрученого вітрами у прозорі косички. Поряд із Мітеликом стояла рудоволоса Ірина Маргель. Вона була одягненою, як жриця Йіма з того видіння, що наснилося старшому консультантові у лісі. На шкіряному одязі червоною вохрою були накреслені хрестаті і сваргоподібні символи. На мідній блясі широкого ременя з грубої шкіри Мітелик побачив викарбувані змію і зірку, достоту такі, як на її «поясі вірності» у сні про школу X.
Руді патли Ірини стягували тонкі шкіряні ремінці. Її оленячу куртку оторочувало густе сріблясте хутро з надзвичайно шляхетним матовим відливом. Воно хворобливо мерехтіло під світлим низьким небом, яким воно буває на далекій півночі. Це мерехтіння вперто лізло Мітеликові в очі, а весь величний краєвид, навпаки, розповзався на плями і тікав від уважного розглядання.
«Твоїй подрузі дали ім'я, — сказала руда. — А я так і залишилася безіменною. Камінь не встиг наректи мене».