Брати грому
Шрифт:
«Тверді, міцні, незламні…»
Хлюпни нам, море, свіжі лави,
О земле, велетнів роди!
Сотні надійшла команда передислокуватись у Березів. Тогочасно в Космачі квартирувало багато повстанських сотень. Було надто тісно, відчувався брак харчів. Ми збиралися трохи відпочити після затяжного рейду Буковиною, хотіли дати стрільцям змогу після гарячих боїв привести в порядок взуття, обмундирування. Але не так сталося. Надвечір наступного дня до мене прибіг зв’язковий із запискою від сотенного Юрка. Наказ — негайно з’явитися до штабу. Командир сотні
Із першими сумерками, бо більшовицькі винюхувачі також не дрімали, сотня потихо здійнялася з місця. Темрява оповила гори, як стрільці вступили в Нижній Березів. Зв’язкові з Лючі, сусіднього села, повели навпрошки через вкриті лісом гори на Рушір. Невдовзі вся сотня безшумно вишикувалася на дорозі, що вела з Яблунова на Космач, кілометрів за три від Рушора. Нею швидко піднялися до присілка, там розглянулися в пошуках зручного для засідки місця. Моя чота рухалася в авангарді. Сотенний Юрко також ішов попереду. Командиром Березівської сотні він пробув лише кілька днів, тому ще не встиг познайомитися зі стрільцями. Терену не знав, бо родом з інших місць. Перед цим Юрко воював у рівнинному Чорному лісі, тому не вельми знав тактику ведення бою в гірських умовах. Проте командир він був грамотний. Як більшість мужніх і впевнених у собі людей, сотенний не хворів на амбітність. Звернені до мене слова бувалого командира спочатку крайньо вразили, а відтак викликали повагу до цього розумного чоловіка.
«Слухай, друже Кривоносе, — сказав він, — ти знаєш стрільців, орієнтуєшся на терені, вмієш воювати в горах. Тому передаю тобі керівництво цією операцією. Наказ мусимо виконати». А наказ сотня мала простий — не допустити енкаведистів у Космач, стояти на смерть.
У Космачі розпочалися широкомасштабні бої. Більшовики за будь-яку ціну намагалися захопити «повстанську столицю». На початку січня сорок п’ятого на велике гірське село з Жаб’єго, Микуличина, Коломиї посунули великі «часті» червонопогонників.
Щоб не постраждали мирні люди, повстанські командири вивели сотні із села і замаскувалися в лісі. Сотенні в далековиди спостерігали, як москалі без жодного пострілу тріумфально займали неприступне для них досі село. Та недовго раділи окупанти — кілька куренів УПА розпочали наступ. Розгорівся запеклий бій, три доби минули в безперервних атаках і контратаках. Енкаведисти зрозуміли, що потрапили в пастку, попросили підмогу з обласного центру. Розвідка УПА перехопила їхню радіограму про допомогу. Командири куренів не підганяли подій, не гнали стрільців у бездумну атаку на очевидну смерть. Адже наступальний бій — це завжди великі втрати в живій силі для тих, хто наступає. А людей в УПА берегли завжди. Повстанці свідомо затягували час, щоб більшовики вичерпали запас амуніції.
Перед початком бою енкаведисти зайняли церкву посеред села. З її вершечка спостерігали за довкіллям. А на одній з бань розмістили кулемет «максим», згори поливали смертоносним вогнем відкриту місцину. Розрахунок більшовиків був, очевидно, такий, що повстанці, як християни, не відважаться стріляти по церкві. Проте партизани розмірковували по-своєму: храм Божий відбудувати можна, вбитих же стрільців ніхто не поверне їхнім близьким. Тому сотенний Білий віддає наказ зняти з церкви ворожий кулемет. У його сотні був мінометник-снайпер. З важкої зброї цілив, як з кріса. В повітрі зафуркотіла міна, і з «максимом» та його обслугою було покінчено. Стрільці без жодних втрат зайняли місцину побіля церкви.
Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села. Підмога енкаведистам, найімовірніше, прибуде зі сторони Яблунова. Тут найзручніший під’їзд у гори. Шосейку з Яблунова до Космача випало оберігати Березівській сотні.
Засідку влаштували кілометрів три-чотири за Рушором в напрямку Космача. Двісті п’ятнадцять стрільців (така на той час була чисельність сотні) треба було замаскувати так, щоб ворог не виявив жодного й навіть не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори
Сотенний Юрко вибрав собі позицію на високому правому березі між двома чотами. У дії мої він не втручався. Чотового на своє місце я залишив надійного, Лободу. Часу на підготовку було предостатньо, тому стрільці замаскувалися дуже ретельно. Невисокий чагарник у рідкому буковому лісі надійно оберігав стрільців від стороннього ока. Трохи складніше було замаскуватися на відкритому безлісому місці. Тут вирятував глибокий сніг, в який стрільці позаривалися з головою. Я пройшовся дорогою. Ніщо не видавало присутності обабіч гостинця цілої озброєної сотні. В лісі тихо й морозяно. Дорога зяяла щербиною розібраного напередодні дерев’яного моста через потік.
Сонце піднялося над застуденілим лісом на дві кочерги, як знизу почувся натужний гул багатьох автомашин. Перший студебекер зупинився на самому краєчку обірваної проваллям мосту кам’яної дороги. За нею завмерли ще дві вантажівки. Четвертою заскрипіла гальмами чорна блискуча «емка» з командирами, за нею скупчилося ще кільканадцять вантажівок. Я налічив понад півтора десятка напханих солдатами студебекерів. Авта помістилися щільно у нашій «підкові», на що й був розрахунок.
З легковика ніхто не виходив. Про людину, яка командувала цією каральною експедицією, я довідався аж під час слідства. Ніколай Дерґачов, уродженець Москви, працівник внутрішніх військ. До війни служив в охороні Кремля. З фінської війни повернувся героєм Радянського Союзу, брав участь у депортації кримських татар, інгушів, чеченців. Після Кавказу його дивізію перекинули в Карпати для винищення українського національно-визвольного руху. Тут наш герой і знайшов свій безславний кінець. Що заслужив, те й отримав. Дерґачова першопочатково похоронили в середмісті Коломиї. Проте реакція простих коломиян на могилу нищителя українства дещо відрізнялася від запланованої більшовицькою владою, тому могилу кудись перенесли.
До легковика попідбігали командири в довгих кожухах. Після короткого інструктажу розійшлися до своїх автомобілів. Відразу ж після цього від колони відділився рій червонопогонних солдатів — розвідка. Крокували собі вільно, жваво про щось перемовлялись. Нерозбезпечені автомати на плечах. Почувалися господарями. Нашої присутності гості явно не відчували.
Розвідників повстанці пропустили, хай собі йдуть. Розвідка бадьоро порипіла підошвами кирзаків за поворот. Невдовзі з кузовів стали вистрибувати життєрадісні солдати. Хвацько закидали за плече новенькі автомати, ґелґотіли собі весело, підбадьорювали один одного штурханами. Близької смерті ніхто з них не відчував. Їхні вгодовані поличчя гармоніювали з червоними погонами й петлицями і різко вирізнялися на тлі засніжених карпатських схилів.
Стали шикуватися в колони для відмаршу на Космач. Дорідні вояки нагадували чимось зграю пацюків з червоними очима, мабуть, своєю жадобою крові. Команда «Вогонь!» захопила чужаків зненацька. Здавалося, самі гори посунули на напасників. Не було чутно ні поодиноких вистрілів, ні черг — лише суцільний шквал. Зимова гроза! Карпати вивергали розплавлений свинець. Сплюндровані гори сердились. Двадцять два кулемети, «бронебійка», міномет, десятки автоматів, десятизарядка, карабіни — це вам не жарти. Гуло, як у пеклі. Одну за одною чота Лиска запалила вантажівки. З легковика стрільці зробили друшляк.