Брати грому
Шрифт:
Червонопогонники безладною гурмою кинулися в прорив уперед. Наткнулися на щільний вогонь, Вдовенко — Микола Лазарович зустрів їх прицільними чергами з мадярського кулемета. Нажаханою отарою кинулися назад, але даремно. Гепалися долів, де хто стояв. Гарячково відстрілювалися з-за тіл вбитих товаришів. Звичайно, заганяти до товарняка беззбройних татарських жінок і дітей куди приємніше. Але не все в середу Петра. Стрільці стріляли завзято. Злості додавало те, що в довгому очікуванні ворога, промерзли до кісток.
Уперше цей бій описав з моїх слів Пантелеймон Василевський. Після публікації матеріалу в кількох газетах до Василевського зателефонував учасник розгромного бою. Врятуватися тоді вдалося небагатьом. Він розповів багато цікавих деталей.
Впродовж бою я перебував на правому схилі, звідки чудово обсервовувалось усе поле бою. До дороги було якихось тридцять метрів. Стрільці кидали в скопище червонопогонників ручні гранати. Лівий схил був пологіший і довший. Десь через сорок хвилин бою розривна куля влучила мені в праву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану я нікому не признавався. Міцно перетягнув рукав кожуха на кисті, щоб кров не стікала, і згарячу болю не відчував. Ніхто б і не здогадався про рану, якби не прикрий випадок. Через кілька годин бою я опинився за невеличким горбком, переходячи від чоти до чоти. В очах померкло, дерева заволокло туманом, постріли кудись віддалилися. Я впав без свідомості — далася все-таки взнаки втрата крові. Хлопці допомогли підвестися. Котрийсь додивився, що крові повен рукав. Я попередив, аби тримали язик за зубами. Стрільці роздягли мене, витрясли з рукава загуслу кров, забандажували нашвидкуруч рану й дали знати сотенному Юркові про поранення. Командир сотні глянув на мене, блідого, й наказав відразу ж відійти на лікування.
Бій вщух. Сотня вицофувалась із позицій. Два стрільці попід руки повели мене на Акрешору. Довелося дряпатись доволі таки крутим схилом, проте далі, до сусіднього села Текучої йшли битою дорогою. В селі напився студениці з колодязя і трохи полегшало. Натомість відчув нестерпний біль у пораненій руці. З гіркою бідою додибали до Вижнього Березова. На моє щастя, в селі перебувала дружина крайового провідника СБ Митаря — добра лікарка. Митар — Володимир Лівий родом з Дрогобиччини. Його дружина Дарія Цимбаліста часто перебувала в наших краях, до неї й припровадив мене районний провідник ОУН Орел. Лікарка дбайливо перев’язала руку, наклала дві шини. Попередньо рану продезинфікувала. На вході куля зробила маленьку дірочку, на виході була велика рвана рана. Ще й кістку зачепило добряче. Допомогу мені надавали в хаті Негрича. Брат господаря головував у сільраді. Тому хата вважалася надійною. Хотіли мене відправити до шпиталю в Космач, та я відмовився, бо там було багато тяжко поранених повстанців. Я ніяк не можу дивитися на чужі страждання. Краще перебуду по хатах. Курінний Лісовий виділив із сотні Ґонти, що саме повернулася з операції в Микуличині, фельдшера. Ми перейшли до сусідніх Лючок, де було відносно спокійно.
Березівська сотня втрат у бою зазнала невеликих, проте однаково тяжких. Загинули Сірко — Василь Вівчарук з Баня-Березова та Явір — Микола Скільський з Середнього Березова, який закінчив у сорок третьому Коломийську гімназію. А ще поліг хлопець з Стопчатова, стрілець третьої чоти. Свою чоту перед боєм я розташував на найвідповідальнішому й найнебезпечнішому місці. Ніколи не шукав собі легкого життя. До того привчав і стрільців. Так було і в цьому бою.
Учасницею славного бою була й уродженка
У серпні 1945 року Квітку схопили більшовики і запроторили до в’язниці НКВД у Яблунові. Молода повстанка мужньо витримала тортури і якимось чудом втекла з катівні, щоби продовжити боротьбу. Але через два роки знову втрапила бузувірам до рук. 1947 року родина Скільських опинилася в Сибіру. Любу з батьками перевезли з Омська в радгосп Тамбовку Саргатського району. Жили в голоді й холоді, масово помирали дорослі й діти. Тому Люба вирішила втекти. Але піймали й дали три роки, які відкаралась тяжко в колонії у Омську. Після звільнення повернули в Тамбовку до батьків. У п’ятдесят шостому вийшла заміж за Сулятицького Андрія, який під псевдо Чіп воював кулеметником у сотні Недобитого.
Від більшовицької навали постраждала вся родина Скільських. Брат Андрій — Ясень загинув в бою листопадового ранку сорок п’ятого. Тіло стрільця знайшли аж навесні 1946 року під снігом в потічку, похоронили в Середньому Березові. П’ятдесятого року засудили на двадцять п’ять років сестру Марію Урбанович, відбувала в Іркутську, Магадані, Омську. Повернувшись із заслання, родина Скільських змушена була жити в чужих людей, оскільки їхню господарку було розграбовано більшовиками.
Сьогодні Сулятицька (Скільська) Люба проживає в Коломиї, бере активну участь в громадській праці, проводить патріотично-виховну роботу серед учнівської молоді.
З фельдшером і двома стрільцями ми ходили від села до села поміж більшовицькі облави. У лісі не було умов для перев’язок. Єдиним лікувальним засобом у нас на той час був реваноль — жовта дезинфікуюча рідина. Правда, ефекту від того «лікування» не було жодного. Під час бою незабандажована рана глибоко промерзла, тому рука геть почорніла. Почалася гангрена. Хірурги в один голос радили ампутувати руку вище ліктя, бо гангрена пошириться аж до плеча, а там — смерть. Особливо переконував мене лікар-буковинець, що був найкращим хірургом у загоні. Медик мислив чисто лікарськими категоріями і щиро хотів врятувати мені життя. Я подякував хірургові за турботу. Що ж до ампутації, то заявив однозначно, що руку втяти не дам, бо як воювати однорукому партизанові. І в мирний час без руки не солодко, а під час війни… Кому я такий потрібен? Якщо вмирати, то з двома руками. А якщо й на тому світі доведеться воювати з ворогом?! Дозволяв собі навіть піджартовувати над самим собою, хоча ситуація була не з найприємніших.
Путню пораду дав мені в Акрешорі один господар. Добрий чоловік глянув на мою чорну, як обгоріла гілляка, руку й каже: «Синку, не слухай тих докторів, а візьми з жолоба з-перед корови трину, запар її й промивай рану. Меш мати здорову руку». Послухав я старого чоловіка, і невдовзі гангрена відступила. У сіні є різне зілля. Воно треться, коли корова їсть сіно, і осідає на дні жолоба. Пилок з того різнозілля має чудові лікувальні властивості. Щоденні припарки й врятували мені руку, а можливо, й життя. Рука стухла й поступово набрала природнього кольору.
Я зі своєю групкою постійно підтримував зв’язок з тереновою розвідкою. Тому ситуацію знали в кожному селі. Часто зустрічались із сільськими боївкарями або станичним того чи іншого села. На початок березня рана трохи затяглася. Із сукровицею з неї виділялися дрібненькі кісточки. Фельдшер із Середнього Березова, якого по-сільському звали Рудий Штефурьчиків, вставляв час від часу в рану марлеві тампони, щоб вона не заживала зверху. Інакше всередині залишився б гній. До війни ескулап мій був ветеринаром, проте й людей лікував добре. Йому та чоловікові з Акрешори завдячую тим, що маю руку.