Брати грому
Шрифт:
Рушірський бій відбувся 15 січня 1945 року, а десятого березня нашу групку знайшов сотенний Мороз. Командир уже поправився від тяжкої рани. Того ж таки дня з Морозом прибули в розташування сотні. Наступного дня до табору прийшов курінний Манів. Оголосив наказ командира загону Козака — звільнити від командування сотнею Юрка. Знову призначити командиром Березівської сотні Мороза, Кривоноса — заступником сотенного. Свою чоту я передав командирові першого рою Лободі.
Сотенний Юрко з молодих хлопців-юнаків зібрав пізніше Дністровську сотню. Кістяком послужила колишня сотня Орлика. Юрко вельми дорожив своїми стрільцями й зумів зберегти сотню чи не до сорок дев’ятого року. І то в якому терені! В польових районах, де найвище дерево — соняшник. 1947-го сотню перекинули на Буковину,
У лютому захворів на тиф командир куреня поручник Лісовий. Ройовий Держак перевіз непритомного курінного до Баня-Березова. Хворого розмістили в криївці станичного Сліпачука. Опікувався ним Пугач, колишній студент медицини. Попри всі старання, зберегти життя курінному не вдалося, гарячка спалила Лісового й за три дні він помер. Про покійного знаю, що народився на Чернігівщині, ймення мав Андрій. Похоронили командира куреня «Карпатський» біля церкви в Баня-Березові. Від прощальних сальв журливо зітхнули Карпати. Могила Лісового зберігається й досі.
Влітку 1996 року на могилі курінного Лісового було відправлено поминальну панахиду. Слово мали повстанці, представники влади, громадськості. По святковій церемонії підійшла стара жінка й сказала, що має мою світлину партизанських часів. Як вона зуміла зберегти її? На світлині ми з Буйтуром — Василем Синітовичем та його сестрою Олею. Я щойно став на ноги після тифу, випадково трапився фотограф. Дивлюся на себе, молодого, з піввікової відстані й не впізнаю.
Після похорону Березівська сотня відійшла на Слободу. Сотня Ґонти залишилась у Вижньому Березові. Відпочинок тривав коротко. Сотня здійснила перехід у Яремчанський район. Хребтом Рокити перейшли на центральну дорогу, що вела з Коломиї на Ворохту. Хребет спадає на дорогу біля гомінкого Пруту. Там і організували засідку на більшовиків. Трапили в неї дві вантажівки з енкаведистами. За якихось тридцять хвилин із зайдами було покінчено. Операція запам’яталася тим, що вперше в житті попробував совітського хліба. В одній машині стрільці знайшли багато подовгуватих буханок. Наші господині випікали в печах круглий, рум’яний і духмяний хліб. Хліб-«цеглинка» сприймався якось не так. Трофейний хліб видався глевкий, кислий, з висівками та ячмінними остюками. Москалі не вельми дбали про шлунки своїх вояків. На Березів поверталися обвішані здобутими кулеметами, автоматами, карабінами. Стрільці поповнили запаси набоїв.
На терені Коломийської округи оперувала і штрафна сотня. Командував нею Святослав. Сотенного знаю лише з розповідей. В сотні відбували покару стрільці, що провинились якимось чином у своїх сотнях. Дисципліна там була вельми сувора. «Штрафники» проходили жорсткий перевишкіл. Через якийсь час вони поверталися до своїх сотень і несли звичну службу. Деякі ставали навіть добрими підстаршинами. Сотня дислокувалася побіля Космача. В часі масових облав навесні сорок п’ятого розпалася. Про Святослава я не мав жодних звісток.
Перша половина березня сорок п’ятого видалася досить теплою. Земля враз скинула із себе зимову вберю. Селяни вже подекуди почали поратися на своїх нивках, готувалися до веснування. Але неждано-негадано повалив сніг, та ще й який. За кілька днів гори вкрила метрова снігова товща. Разом зі снігом на гори впала ще більша біда — масові енкаведистські облави. В кожному карпатському і підкарпатському селі розташувався більшовицький гарнізон. Повстанців блокувало водночас понад сорок тисяч червонопогонників. «Червона мітла», «чорна рубаха» заполонили весь багатостраждальний край.
Становище повстанських відділів неймовірно ускладнилось. Стрільці вже попереходили на весняну форму обмундирування. Теплі речі залишилися на базах. А тут раптом сніги, студінь. Харчові припаси замаґазиновані в лісах. Як до них дістатися, щоб не наслідити в глибокому снігу? Облавники йшли за ногами. Доводилося повсякчасно зводити бої в невигідних для себе умовах. Друга половина березня була надзвичайно несприятливою і важкою. Голод, холод, брак набоїв, постійні напади москалів… До складів амуніції не завжди вдавалося пробитись крізь сніги й облави. Зрідка проривалися в захоплені
З настанням тепла, у квітні, сотню розділили. Сотенний Мороз з першою і четвертою чотами залишився в Карпатах. Четверта мала на озброєнні важкі кулемети, з якими не дуже порейдуєш. Березови, Космач, Акрешора — терен бойових дій чот, що залишилися. Я з другою і третьою чотами подався на доли. Аж до Великодніх свят наша група оперувала побіля низинних сіл Марківка, Молодятин, Мишин, Ключів… Заскакували у Вербіж біля самої Коломиї. Вночі поповнювали запаси харчів і набоїв, а вдень вицофували у ліси. Ліс для партизана — найміцніша фортеця. Добу перебували на одному місці, відтак переходили на інше. На жодному постої не затримувалися більше одного дня. Тому вислідити, а тим більше, настигнути наш відділ було непросто. Терен щільно нашпигований більшовицькими вояками. У кожному селі якщо не батальйон, то бодай рота червонопогонників.
З часом більшовики повважали, що вже придушили повстанський рух і частково зняли більші гарнізони із сіл. Ми скористалися слушною нагодою і знову з’єдналися в сотню.
В урощищі «Пригодище» біля Вижнього Березова до Морозової сотні долучився Залізняк — Михайло Гоянюк. То була моя перша стріча з чудовим хлопцем із села Спас. Михайло народився 1920 року. Здобув початкову освіту. Проте рівень мав досить високий, бо енергійно займався самоосвітою. До ОУН вступив ще за Польщі. З приходом «визволителів» зі Сходу відразу ж потрапив до в’язниці. Якимось дивом вирвався з цупких більшовицьких пазурів. Але волею насолоджувався недовго. Фашисти, що прийшли на зміну більшовикам, запроторили юнака за ґрати. Та козак не без долі. Втікає Гоянюк і від коричневих окупантів. Сорок четвертого року потрапляє до УПА. Вишкіл проходить у сотні Спартана. Стає чотовим у цій же сотні і водночас заступником сотенного. Після поранення командира сотні виконує його обов’язок. Довший час перебував і при Березівській сотні. По загибелі сотенного Мороза, очолив її. Проте в скорому часі його замінив Підгірський, що теж в той час не мав сотні.
Залізняк користувався величезною повагою серед односельців. Був великим ентузіастом художньої самодіяльності. Тому провід ОУН залучає його до організаційної праці в рідних теренах. Останній бій з більшовиками Залізняк прийняв у вересні п’ятдесят першого. З двома друзями-односельцями перебував у криївці на присілку Камарал біля села Пістинь, як нагрянули москалі. Привів їх підлий запроданець. Друзі знищили всі організаційні документи. Самі заподіяли собі смерть, аби не втрапити живими до рук ворога. На місці загибелі героїв височіє хрест. Воздвигнули його жителі Спаса і Пістиня. По Михайлові залишилася вдячна пам’ять краян та дочка Орися. Проживає з матір’ю у Слободі на Коломийщині.
Разом із Михайлом до УПА зголосився і молодший на п’ять років Федір. Псевдо мав Сорокатий. Федір повсякчас перебував зі старшим братом. Мав кволе здоров’я. Але хлопець був геройський. Якось 1945 року сотня Залізняка заквартирувала в Космачі. Зненацька налетіли енкаведисти. Сотенний вибіг на вулицю, командував сотнею. Стрільці організовано вицофались із села. Бій не приймали, щоб не нашкодити селянам. Враз виявилося, що в хаті залишилися важливі документи. Треба їх негайно знищити, бо там вже господарювали москалі. На ризиковану операцію першим зголосився брат сотенного. Сорокатий завдання виконав. Але при відступі куля наздогнала хлопця. Стікаючи кров’ю, дострелився.