Бронзовий чорт

Самбук Ростислав Феодосьевич

– А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? – знущально запитав Юрко.

– Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!

– З великим паном.

– Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й фертик по тобі…

– Не маєте права, друже сотнику.

– Це ж чому? Я тут усі права маю.

– Без мене не впораєтесь.

– А ти нахабний, – раптом розізлився Муха.

– Не нахабний, а розумний.

– Вже казав, що маєш світлу голову.

– А ні?

– Базікало.

– Не базікало, а ваш ідейний помічник. Комісар, так би мовити по- червоному.

– Ти

мені таких слів не кажи. Мені від них стріляти хочеться.

– Ви й без них, друже сотнику…

– Так, – несподівано швидко погодився Муха, – без слів краще. Натиснеш на гашетку й строчиш! Файно!

Юрко промовчав, сотник полежав трохи, уявивши, як від його шмайсера падають люди, й вів далі:

– Ну, добре, я людина, скажімо, неодукована, але хазяїн. Знаєш, скільки землі мав?

– Звідки ж?

– Двадцять моргів.

– Ого!

– За двадцять моргів і воювати можна, – задоволено засміявся сотник, – а ти за що? От чого ти прийшов до організації?

– Вам що, освічені не потрібні?

– Баламкати кожен може…

– Це я – баламкаю! – не на жарт образився Юрко. – А хочете знати, я до ОУН пішов по справедливість. Поляки нас до університету не пускали, німці також… Та й годі про університет казати, я гімназію як скінчив? Чудом.

– То зараз, може, до більшовиків повернешся? – не без єхидства запитав сотник. – Вони, кажуть, гімназії поновили.

Юрко згадав Катрю та їхню умову – якби міг, сьогодні ж подався б до Ковеля, але відповів невизначено:

– Це ще треба перевірити, які там ті гімназії…

– А якщо справжні?

Юрко відчув підводний риф у цьому запитанні й сказав зовсім не те, що хотілося:

– Більшовицька наука…

– А тобі її не хочеться?

– Скажіть, друже сотнику, у вас діти є? – несподівано перевів розмову на інше Юрко.

– Синові тринадцять років.

– Де він?

– У Рівному з жінкою.

– Учиться?

– Звичайно.

– Отже, більшовицької науки набирається.

– Арифметика – вона для всіх: і для нас, і для червоних. Підросте, тоді подивимось. Ми ж з тобою не сидимо склавши руки.

– Якщо б від нас з вами, друже сотнику, щось залежало…

– Залежить! – одповів Муха твердо й рішуче. – Як кажуть, крапля й камінь точить.

Юрко подумав, скільки крапель потрібно, щоб видовбати хоча б ледь помітну ямку в камені, але сперечатися з Мухою не хотілося – повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі. Однак на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, проте кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли втомлені денним переходом хлопці, Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі, він дрімав, і слова Мухи ледь долинали до нього.

– Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, – казав сотник, – і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів – тьху,

прошу кана, це тільки для розгону, а ми візьмемо такий розгін!..

Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав одинокий постріл і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.

Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнувшеє й наказав владно:

– По одному… За хлів, скоріше!. Миколо й Федоре – до саду, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім уздовж річки до Квасова…

Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість – двоє шмигонули до саду, за яким зав'язалася запекла стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкого лісового річкою, а далі вже тягнулися густі ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.

Все ж таки в Мухи була кебета – він одразу оцінив ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не зійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.

Муха з Юрком, які йшли позаду метрів за п'ятдесят, залягли.

– Оточили… – видихнув Юркові у вухо сотник. – Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.

У Юрка душа вскочила в п'яти: зараз їх або переб'ють усіх, або візьмуть живими – ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, й нехай спробують узяти голіруч!

– А якщо пробитися? – запитав у сотника.

– Скажеш, пробитися!.. – одказав той зневажливо. – Енкаведисти якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай – головне, щоб ніхто тебе не помітив.

Юрко не встиг відповісти – Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.

– Давай, – наказав, – там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, – махнув рукою в бік стрілянини, – навряд чи прорвуться, проте відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут…

Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше – стара канава, сотик сковзав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.

– Хто? – почувся стривожений голос.

Сотник не відповів, його шмайсер сипнув вогнем, тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей – перебралися благополучно й нарешті вискочили на спаль. Обгорілі пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них, сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.