Чарiвна круговерть (на украинском языке)
Шрифт:
– Всiх!
– i хлопчик широким жестом показав на автомашини.
Вiн узяв з рук Варi кулю, високо пiдняв її i проголосив:
– Слухайте всi! Це говорю я, Ратник-Порадник!
– Вiн говорить, говорить, - забурмотiли навколо.
– Тихше, тихше, слухайте!
– Наказую вам залишатися на мiсцi! Стiйте й не рухайтесь! Знавець-Моргунець послав сюди десять... сто...
– Тисячу, - швидко пiдказала Варя.
– Тисячу дружинникiв!
– пiдхопив Малько-Ванько.
– I вони допоможуть вам,
– А що ж нам робити?
– розгублено запитало П'яте Колесо.
– Тепер, коли ми розiмкнули Замкнене Коло, будемо рухатися далi. Вибирайся, дiдусю! Веди, П'яте Колесо!
Вони вихопилися з машинного потоку.
Перед ними лежав стрiмкий спуск, що вiв до велетенської дивної споруди. Дiд Драндулет загальмував вiдразу всiма колесами:
– З вогню та в полум'я!
У ЛАБIРИНТI
Друзi перелякалися:
– Що? Що таке?
– Ми потрапили до лабiринту, - хмурячись, повiдомив Дiд Драндулет.
– А все ота нетяма!
– Вiн подивився на П'яте Колесо.
Те боязко вiдсахнулось:
– Хiба я що... крайнiй?
Дiти вiдразу ж пригадали барвисту настiльну гру-лабiринт, яку принесла одного разу в садок вихователька Олеся Василiвна i познайомила з правилами гри. Важко, ой як важко було знайти вихiд з лабiринту! Мальковi-Ваньковi принаймнi це так i не вдалося. А Варя тiльки один раз вибралася з плутанини ходiв - i то завдяки пiдказкам подруг. А тут пiдказувати нiкому...
– Виходить, - жалiбним голосом спитала Варя, - ми можемо заплутатися i нiколи-нiколи не знайти звiдси виходу?
– Чому?
– здивувався Дiд Драндулет.
– Виходiв з цього лабiринту скiльки завгодно.
Тепер настала черга дивуватися друзям.
– Що ж це за лабiринт такий?
– Це лабiринт Чарiвної Круговертi. Вам треба знайти правильний вихiд з нього.
Друзi зажурилися. Справдi, дивний якийсь лабiринт. Згори вiн нагадував ромашку або соняшник. Та це була така велика квiтка, що по її пелюстках вiльно проїжджали автомашини. Кожну пелюстку пiдтримували в повiтрi опори рiзної височини - одна пелюстка була вище, друга нижче, третя знову вище i так далi.
Дiд Драндулет пояснив дiтям, що бiля пелюсток чатують дружинники, якi вказують виходи.
Справдi, попереду з'явилися двоє вартових. На щитi одного була намальована телефонна трубка, на щитi другого - червоний хрест.
– Ось подивiться, - мовив Дiд Драндулет.
– Лiвою дорогою поїдеш телефон-автомат зустрiнеш, правою - лiкарню. Але ж нам нi телефон, нi лiкарня не потрiбнi, еге ж?
Вiн покружляв по пелюстцi й зупинився перед жовтими Супутниками-Трикутниками.
– А вони що означають?
– Знаю, знаю!
– загукала Варя.
– Той, на щитi якого локомотив намальований, означає, що попереду залiзничний переїзд без шлагбаума. А той, на якому стоїть чорний хрест, вказує на перехрестя.
Деякий час їхали мовчки. П'яте Колесо щось стиха бубонiло.
– Ой, що це таке?
Перед ними стояв Ратник-Порадник з круглим жовтим щитом, через який навкiс тягнулась широка чорна смуга.
– Ось вiн!
– закричало радiсно П'яте Колесо.
– Ось вiн - вихiд!
– Стривай! Що означає цей знак?
– Кiнець обмежень. Можна їхати, куди хочеш.
– I П'яте Колесо звернуло на дорогу, обабiч якої стояв жовтий Ратник-Порадник.
Старий намагався утримати його, та марно. Зрештою, вiн i сам не втримався i непомiтно переїхав бiлу смугу...
Спалахнули слiпучi блискавицi. Пролунав грiм. Настала непроглядна пiтьма.
Хлопчик i дiвчинка злякано притулилися одне до одного.
Невiдомо, скiльки часу пробули вони в непрогляднiй пiтьмi... Та раптом все навколо яскраво освiтилось!
Перед ними засяяв блакитними й червоними спалахами чудовий палац.
– Де ми?
Дiд Драндулет трусився так, що весь кузов його ходуном ходив. П'яте Колесо десь зникло.
– За-за-за-ги-ги-ну-ли!
– ледве вимовив старий. Малько-Ванько не зрозумiв.
– Куди закинуло?
Над високими стрункими колонами бiля входу до палацу блиснув голубий спалах, i Дiд Драндулет трохи заспокоївся.
– У цьому палацi живе Краса - Мiдна Коса! З її володiнь жоднiй машинi вороття немає...
Зненацька пролунав голос:
– Хлопчику й дiвчинко, увiйдiть до палацу!
Щойно друзi ступили на широкi мармуровi сходи, що вели нагору, як i Дiд Драндулет кудись зник.
КРАСА - МIДНА КОСА
Нагорi бiля високих рiзьблених дверей їх зустрiла бабуся з добрим обличчям i привiтними очима. Вiд її шовкового блакитного вбрання з рожевими й золотавими квiтами повiяло пахощами польових трав.
– Iдiть сюди, дiтки, iдiть, жаданi!
– запросила вона, лагiдно взяла обох за руки й повела до палацу.
Великий зал з полiрованими бiлими стiнами, по яких пробiгали мерехтливi вiдблиски, був порожнiй i холодний.
– Ой, як тут незатишно, - мовила бабуся i плеснула в долонi.
I вони вiдразу ж опинились у маленькiй затишнiй свiтлицi, посерединi якої знаходився стiл. А на столi стояли тарiлки з тiстечками, варенням, пирогами, цукерками.
– Ось тепер будете пити чай, мою розповiдь слухати. Вона швидко наповнила блюдечка суничним варенням.
– Спочатку, як годиться, приказка, а казка попереду. Ви повернули на дорогу, де стояв знак "Кiнець обмежень", i потрапили до цього палацу. Це означає, що ви захотiли безтурботного життя. Добре це чи погано - буде видно. Одне тiльки вам скажу: безклопiтного життя взагалi не буває. Я добре це знаю, недарма мене Провiсницею називають.