Час жити і Час помирати

Ремарк Эрих Мария

Зранку йшов сніг. Зупинилися на якійсь станції, щоб напоїти поранених кавою. Станція лежала на околиці містечка, від якого мало що зосталося. Повиносили мертвих. Почали переформовувати поїзд. Гребер із кухлем ерзац-кави наздогнав свій вагон. Виходити вдруге, по хліб, він не важився.

Ешелоном пішли патрулі, виловлюючи легкопоранених, які мали залишитись у місцевому госпіталі. Звістка миттю облетіла вагони. Поранені в руку кинулися до туалетів, щоб сховатися.

Кожен намагався відвоювати собі місце. З люттю і відчаєм вони витягували тих, які намагалися зачинити за собою двері.

– Ідуть! – крикнув хтось зненацька на платформі.

Клубок людських тіл розпався. Двоє посідали на унітази й зачинили двері. Один із поранених, який під час бійки упав на підлогу, з жахом дивився на свою руку в гіпсі. Невеличка червона пляма ставала все більшою. Ще один відчинив двері, що виходили на протилежну платформу, і через силу сповз прямо в сніговий замет. Він стояв, припавши всім тілом до вагона. Решта залишилися сидіти.

– Зачиніть двері, – сказав хтось, – а то вони одразу здогадаються.

Гребер зачинив. На мить він побачив крізь снігову завію бліде обличчя солдата, що причаївся біля вагона.

– Я хочу додому, – сказав поранений із закривавленою пов’язкою. – Двічі я потрапляв до цих проклятих польових госпіталів, і щоразу мене посилали назад, без відпустки на лікування. Я хочу на батьківщину.

Він із ненавистю дивився на здорових відпускників. Ніхто до нього не обзивався. Минуло чимало часу, поки прийшли патрулі. Двоє з них перевіряли купе, інші стерегли на платформі поранених, яких уже спіймали. Один із патрульних був молодий фельдшер. Він недбало проглядав довідки про поранення.

– Виходьте, – спокійно говорив він, беручи до рук уже інший папірець.

Один із поранених залишився сидіти. Це був невеличкий, сивий чоловік.

– Вимітайтеся, діду, – повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. – Ви що, не чули?

Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.

– Геть звідси! – гримнув жандарм.

Чоловік не поворухнувся. Він стиснув губи і дивився перед себе, немовби нічого не розуміючи. Жандарм зупинився перед ним, широко розставивши ноги.

– Чекаєш на особливе запрошення, так? Встати!

Чоловік усе ще поводився так, ніби нічого не чув.

– Встати! – проревів жандарм не своїм голосом. – Ви що, не бачите, що з вами розмовляє начальство! Захотілося до військово-польового суду, чоловіче?

– Спокійно, – сказав фельдшер. – Усе треба робити спокійно.

У нього було рожеве обличчя без вій.

– У вас кров, – звернувся він до солдата, що брав участь у бійці коло туалету. – Вас потрібно перев’язати. Вийдіть.

– Я… – почав був солдат, але тут побачив другого жандарма,

що саме увійшов до вагона і, взявши сивого чоловіка попід руки, допомагав товаришеві відірвати його від лавки. Чоловік зойкнув, але обличчя його залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його в оберемок, мов легенький клунок, і витяг із купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.

– Ви щось хотіли? – перепитав фельдшер.

– Я вже не поїду далі після перев’язки, пане лікарю? – звернувся до нього закривавлений солдат.

– Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.

Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.

– Так і є, – сказав він презирливо. – Їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! – скомандував. – Швидше!

Двері відчинились. Один солдат вийшов.

– Усе хитруєте, еге ж? – гримнув жандарм. – Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?

– У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.

– Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?

Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.

– Так, – відповів він спокійно. – Ви повинні вірити!

Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.

– Прошу вийти, – сказав він, не дивлячись на солдата.

– Ви ж мене не оглянули.

– Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.

Солдат ледь посміхнувся:

– Добре.

– Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? – запитав роздратовано фельдшер у жандарма.

– Так точно! – Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. – Так точно, впорались, – повторив він і вийшов услід за фельдшером.

Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.

– Пішов? – спитав пошепки по хвилі.

– Та начебто.

Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.

– Я за нього молитимуся, – промовив він зрештою.

Усі попідводили погляди.

– Що? – запитав хтось недовірливо. – За цю тварюку, за польового жандарма ти ще молитимешся?

– Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?

– Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.

– Я молитимусь за нього.

– Ну гаразд, молись собі, про мене.