Час жити і Час помирати

Ремарк Эрих Мария

– Чому ж ні, вірю, – відгукнувся Гребер. «Шнайдер, – думав він. – Якби той пішов ліворуч, а не праворуч, вони порішили б мене». Але ця думка майже не викликала в нього тривоги. Так траплялося вже часто. Солдатське життя залежало від випадку.

Вони шукали, доки їх підмінили, але нікого не знайшли. Вогонь із фронту перенісся на тили. Світало. Наступ розпочався.

– Заварилося, – сказав Штайнбреннер. – От якби зараз опинитися на передовій! У такому наступі часто потрібне поповнення. За кілька днів

можна стати унтер-офіцером.

– Або кавкнути під танком!

– Ех ти! Завжди ви, старі козли, думаєте про те саме! Так далеко не заїдеш! Адже не всіх убивають.

– Звичайно, ні. Інакше не було б ніякої війни.

Вони знову полізли в погріб. Гребер ліг і спробував заснути, але не зміг. Він дослухався до гуркоту на фронті.

Настав день, сірий і вогкий. Фронт вирував. У бій вступили танки. На півдні передову лінію вже було відкинуто назад. Гули літаки. Рівниною мчали машини. Поранені поверталися в тил. Рота чекала наказу виступати на передову.

О десятій Гребера викликали до Рае. Командир роти змінив квартиру. Тепер він жив у другій половині кам’яного будинку, що якимось дивом уцілів. Поряд була канцелярія.

Кімната Рае містилася на першому поверсі. Стілець на трьох ніжках, розвалена велика піч, на якій валялося кілька ковдр, похідне ліжко і стіл – ось і вся обстановка. Під розбитим вікном виднілася воронка. Вікно було затулене картоном. У кімнаті гуляв холод. На столі стояла спиртівка з кавником.

– Вашу відпустку затверджено, – сказав Рае. Він налив кави в строкату чашку без вушка. – Це вас дивує?

– Так точно, пане лейтенант!

– Мене також. Документи в канцелярії. Заберіть їх. I щоб зараз же вашої ноги тут не було. Сідайте на яку-небудь попутну машину. З години на годину я чекаю, що всі відпустки відмінять. А коли вас уже не буде, то не буде, зрозуміло?

– Так точно, пане лейтенант!

Здавалося, Рае хотів додати ще щось. Але потім передумав, вийшов з-за столу й подав Греберові руку.

– Щасливої дороги, і постарайтесь якнайшвидше забратися звідси геть. Ви вже давно цього чекаєте. I заслужили.

Він одвернувся й підійшов до вікна. Воно було для нього надто низьке. Нахилившись, виглянув надвір.

Гребер повернувся кругом і пішов поза будинком до канцелярії. Проходячи під вікном, побачив ордени на грудях Рае. Голови не видно було.

Писар простягнув йому обліплену печатками та підписами відпускну.

– Тобі пощастило, – промимрив він. – І навіть неодружений, еге ж?

– Ні. Але ж це моя перша відпустка за два роки.

– Пощастило, – повторив писар. – Такий шарварок і – відпустка!

– Я ж не вибирав час.

Гребер повернувся до погреба. Він уже втратив був усяку надію на відпустку й тому завчасно не спакувався. Та й пакувати, власне, не було чого.

Миттю постягував докупи свої речі. Серед них була емальована російська іконка, яку він хотів подарувати матері. Він її підібрав десь по дорозі.

Йому знайшлося місце на санітарній машині. Переповнене пораненими авто потрапило в занесену снігом яму, запасного водія викинуло з кабіни, й він зламав собі руку. Гребер сів на його місце.

Машина поїхала дорогою, яка була позначена кілками та солом’яними віхами й проходила поза селом. Гребер побачив свою роту, що вишикувалася на сільському майдані перед церквою.

– А он тим доведеться йти вперед, – сказав водій. – Знову в бій. Бідолахи! Чоловіче, звідки в росіян стільки артилерії?

– Так…

– Танків у них теж повно. Звідки раптом?

– З Америки або з Сибіру. Там у них заводів, кажуть, хоч греблю гати.

Водій обминув вантажну машину, яка застрягла.

– Росія надто велика. Надто велика, кажу тобі. У ній не важко й пропасти.

Гребер кивнув і поправив краги. На мить він здався сам собі дезертиром. На сільському майдані стоїть його рота, а він їде в тил. Сам. Інші залишаються, а він їде. Вони підуть на фронт. «Але ж я заслужив, – думав Гребер. – І Рае так сказав. Та що тут розмірковувати? Просто мені страшно, що мене хтось наздожене й поверне назад».

Через кілька кілометрів вони побачили машину з пораненими, яка з’їхала на узбіччя і загрузла в снігу. Зупинились і оглянули своїх поранених. Двоє померло.

Вони їх зняли і на їхнє місце взяли трьох з машини. Гребер допомагав переносити. У двох були ампутовані кінцівки, третій був поранений в обличчя, він міг сидіти. Ті, що залишалися, лаялись і кричали. Вони лежали на ношах, і для них місця не знайшлося. Їх пригнічував страх, властивий усім пораненим: а що, коли в останню мить війна наздожене їх знову?

– Що сталося? – запитав водій шофера машини, що загрузла.

– Зламалася вісь.

– Вісь? У снігу?

– Кажуть, один навіть зламав собі пальця, колупаючись у носі. Ти не чув про таке, молокососе?

– Чув. Усе-таки тобі хоч трохи пощастило, що справжня зима минулася. Тут усі позамерзали б.

Вони поїхали далі. Водій відкинувся на сидінні.

– Місяців зо два тому й зі мною таке було, – сказав він. – Коробка передач підвела. Ледве повзли. Люди попримерзали до нош. Нічого не можна було вдіяти. Шестеро ще жило, коли ми, нарешті, приїхали. Руки, ноги, носи, звичайно, повідморожували. Бути пораненим у Росії та ще взимку – це не жарт. – Він дістав жувальний тютюн і відкусив шматок. – А ходячі поранені! Тим довелося йти пішки. Уночі, в холод. Накинулися були на нашу машину. Пообліплювали дверцята й приступки, немов бджоли. Довелося їх поскидати.