Час жити і Час помирати
Шрифт:
– А жінка?
– Це справа влади. Поставлять тавро, поголять голову, запакують до концтабору чи тюрми. Або й на шибеницю.
– Досі її не чіпали.
– Бо ще, очевидно, не довідались.
– Довідались. Моя мати повідомила.
– Тоді місцева влада безвідповідальна й недбала. Її теж треба до концтабору або на шибеницю.
– Ой, чоловіче, дай мені спокій, – раптом сердито промовив Бернгард і відвернувся.
– Можливо, краще, якби то був усе-таки француз, – сказав лисий. – Як показали дослідження останнього часу, французи лише напіввиродки.
– Це звиродніла
Чоловік із курячими грудьми, що досі метушливо бігав по кімнаті на своїх кривих, як дві шаблі, ногах, зупинився.
– Ми панівна раса, – сказав він. – А всі інші виродки, це ясно. А хто ж, власне, звичайні люди?
Лисий задумався.
– Шведи, – відповів нарешті. – Або швейцарці.
– Дикуни, – втрутився бас. – Справжні дикуни.
– Білих дикунів у природі більше не існує, – зауважив чоловік-миша.
– Хіба? – Бас пильно подивився на нього.
Гребер задрімав. Він чув, як знову почалися розмови про жінок. Але на цьому він мало розумівся. Расові теорії співвітчизників не відповідали його уявленню про кохання. Він не хотів думати про примусовий відбір, родовід, здатність народжувати дітей. Він був солдатом і навчився не багато, бо його зв’язки обмежувалися знайомством із кількома повіями в тих країнах, де воював. Вони були так само ділові, як і члени Спілки німецьких дівчат; але від них цього вимагав принаймні їхній фах.
Вони одержали свої речі й одяглися. Раптом вони знов обернулись на рядових, єфрейторів, фельдфебелів і унтер-офіцерів. Той, у кого дружина народила дитину від росіянина, виявився унтер-офіцером. Бас також. Чоловік-миша служив у тиловому підрозділі. Побачивши, що тут унтер-офіцери, він принишк.
Гребер оглянув свій мундир. Він був ще теплий і тхнув кислотами. Під пряжками підтяжок Гребер виявив цілу колонію вошей, які там заховалися. Вони подохли. Від газу. Він вишкріб їх геть. Потім відпускників зібрали в бараку. Офіцер із націонал-соціалістського керівництва виголосив промову. Він стояв на трибуні, над якою висів портрет фюрера, і розповідав про ту високу відповідальність, яку вони беруть на себе, їдучи на батьківщину. Забороняється розповідати про справи на фронті. Ні слова про розташування частин, населені пункти, підрозділи, пересування військ. Скрізь підслуховують шпигуни. Тому найважливіше – мовчати. Хто любить базікати, хай не забуває про суворе покарання. Несправедлива критика – також державна зрада. Воєнними діями керує фюрер, а він знає, що робить. Обстановка чудова: росіяни знекровлені, вони зазнали нечуваних втрат, і тепер ми готуємося перейти в контрнаступ. Постачання військ першокласне, настрій бойовий. Ще раз: хто називатиме пункти розташування військ, вважатиметься зрадником батьківщини. Хто скавулітиме – теж!
Офіцер зробив паузу. Потім, уже іншим тоном, пояснив, як фюрер піклується про своїх солдатів, незважаючи на страшенну заклопотаність. Він підписав наказ, за яким кожний відпускник має привезти на батьківщину подарунок. З цією метою їм буде видано по продовольчому пакету. Вони повинні передати його своїм домашнім як доказ того, що на фронті
Вони стояли струнко. Гребер чекав, що зараз вони славитимуть третій рейх співом «Німеччини» та «Хорста Весселя». Але нічого такого не сталося. Замість цього надійшов наказ:
– Відпускники з Рейнської області! Три кроки вперед!
Вийшло кілька чоловік.
– Відпустки у Рейнську область скасовано, – заявив офіцер і звернувся до солдата, що стояв поряд: – Куди ви хочете поїхати натомість?
– У Кельн!
– Я ж вам щойно пояснив, що в’їзд до Рейнської області заборонено. Куди ви хочете замість того?
– У Кельн, – знову промовив нетямущий солдат. – Я з Кельна.
– У Кельн не можна. Ви це розумієте? У яке інше місто поїдете?
– Ні в яке інше. У Кельні в мене дружина й діти. Я там слюсарював. Мої відпускні документи виписані до Кельна.
– Я бачу. Але туди не можна. Зрозумійте ж нарешті! Кельн тепер закритий для відпускників.
– Закритий? – перепитав колишній слюсар. – Чому?
– Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?
Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.
– Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти зі строю! – скомандував голосно потім.
Ніхто не вийшов.
– Усім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта – ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.
Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.
– Що там трапилося? – запитав бас.
– Ти ж чув!
– У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?
– У Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають у Кельн?
– Увага! – попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми повз них.
– Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?
– Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?
– Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?
Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.
– Чому вам можна додому, а мені ні? Після всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?
– Слухай-но, – обізвався бас. – Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!
– А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?
– Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять із Кельна, – сказав чоловік-миша. – Це точно. Такий порядок.
Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:
– Чому не випустять?
– А ти сам поміркуй.
Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.