Час жити і Час помирати
Шрифт:
– Воно й видно.
– Авжеж, – відповів Іммерман. – Видно.
На порозі став Мюкке.
– Що тут знову сталося?
Ніхто не відповів. Усі мали Мюкке за дурня.
– Я питаю, що тут сталося?
– Нічого, пане фельдфебель, – озвався Бернінг, що сидів до нього найближче. – Просто ми розмовляли.
Мюкке глянув на Штайнбреннера.
– Що таке?
– Десять хвилин тому передавали останні вісті.
Штайнбреннер підвівсь і озирнувся довкола. Ніхто не виявляв жодного інтересу. Слухав лише Гребер. Картярі нишком грали далі. Зауер не підводив
– Увага! – загорланив Мюкке. – Вам що, позакладало? Останні вісті! Слухати всім! Це стосується служби!
– Так точно! – відповів Іммерман.
Мюкке кинув на нього погляд. Іммерманове обличчя нічого, крім уваги, не виражало. Картярі поклали карти догори сорочками. Вони не збирали їх у колоду – ощадили кожну мить, щоб одразу ж знову грати далі. Зауер відірвався від свого листа.
Штайнбреннер випростався.
– Важливі новини! Передавали в Годину Нації. В Америці величезні страйки. Сталеливарна промисловість паралізована. Більшість військових заводів не працює. В авіаційній промисловості – акти саботажу. Повсюди демонстрації з вимогою негайного миру. Уряд хитається. Передбачається його повалення.
Він зробив паузу. Ніхто не обізвався. Тих, що спали, збудили. Вони лежали й чухались. Через дірку в стелі тала вода капала в підставлене відро.
Мюкке голосно зітхнув.
– Наші підводні човни блокують усе американське узбережжя. Учора потоплено два великі військові транспорти й три вантажні пароплави з військовими матеріалами; це становить тридцять чотири тисячі тонн лише за один тиждень. Англія голодує серед руїн. Наш підводний флот перерізав будь-який рух на морях. Створено нову таємну зброю. У тім числі бомбардувальники дальньої дії, які без екіпажу можуть долетіти до Америки і, не роблячи посадки, повернутися назад. Атлантичне узбережжя перетворено на могутню фортецю. Якщо ворог спробує полізти на нас, ми його скинемо в океан, як це вже сталося в сороковому році.
Картярі знову взялися за карти. Грудка снігу впала у відро й розбризкала воду.
– Я волів би сидіти зараз у пристойному сховищі, – пробурмотів Шнайдер, присадкуватий чолов’яга з короткою рудою борідкою.
– Штайнбреннере, – звернувся Іммерман, – а які в тебе вісті щодо Росії?
– Чому раптом?
– Бо ми тут. Декого з нас це цікавить. Нашого товариша Гребера, наприклад. Відпускника.
Штайнбреннер завагався. Він не довіряв Іммерману. Але почуття партійного обов’язку взяло гору.
– Скорочення лінії фронту майже закінчено, – пояснив він. – Росіяни знекровлені величезними втратами. Нові позиції, оснащені для контрнаступу, вже готові. Підхід резервів завершується. Наш контрудар із застосуванням нової зброї буде нестримним.
Він хотів був викинути руку, але відразу ж опустив її. Важко було сказати про Росію щось підбадьорливе: кожен сам усе добре бачив. Штайнбреннер раптом став схожий на зразкового учня, який будь-що намагається врятувати іспит.
– Це, звичайно, ще далеко не все. Найважливіші новини тримаються в суворій таємниці. Про них не можна
Він якось незграбно повернувся, збираючись іти в інший постій.
Мюкке пішов за ним.
– Задолиз, – кинув один із тих, що спали, потім упав на солому й знову захропів.
Четверо грали далі в скат.
– Знищимо! – поглузував Шнайдер. – Ми їх знищуємо по двічі на рік. – Він заглянув у свої карти. – У мене двадцять.
– Росіяни народжуються вже обманщиками, – заявив Іммерман. – У фінську війну вони прикинулися значно слабшими, ніж були насправді. Це був підлий більшовицький викрутас.
Зауер підвів голову.
– Може, ти, нарешті, трохи помовчиш? Ти, мабуть, усе знаєш, еге ж?
– Абсолютно! Ще кілька років тому вони були нашими союзниками. А висловлювання щодо фінської війни належить самому Герингу. Ти маєш щось проти?
– Діти, годі вам, урешті-решт, сперечатися, – сказав хтось під стіною. – Що це сьогодні, справді, сталося?
Запанувала тиша. Тільки карти й далі ляскали об дошку та капала вода. Гребер незрушно сидів на своєму місці. Він знав, що сталося. Так було завжди після розстрілів і похоронів.
Надвечір почали прибувати цілі групи поранених. Частину з них одразу ж відсилали далі. Вони приходили в закривавлених пов’язках із сіро-білої далечини й рухались в інший бік, до похмурого горизонту. Здавалося, вони ніколи не дістануться до госпіталю і десь потонуть у цьому безкінечному сіро-білому місиві. Більшість із них мовчали. Усі були голодні.
Для інших, хто не міг іти й кому не залишалося санітарного транспорту, в церкві обладнали тимчасовий госпіталь. Розбитий дах трохи полагодили, і смертельно зморений лікар, що прийшов із двома санітарами, вже приступив до операцій.
Двері стояли розчинені, аж доки стемніло, й ноші то вносилося, то виносилося. У золотистих сутінках церкви яскраве світло над операційним столом скидалося на казковий намет. У кутку валялися рештки двох скульптур святих. Діва Марія простягала руки, пальців на них уже не було. Ісус Христос утратив ноги, він мав такий вигляд, немовби його розіп’яли після ампутації. Поранені кричали не часто. У лікаря ще були наркотичні засоби. Воду кип’ятили в казані та нікельованому посуді. Ампутовані кінцівки помалу наповнювали цинкову балію, принесену з хати ротного командира. Десь узявся собака. Він усе крутився під дверима й, хоч скільки його проганяли, щоразу повертався назад.
– Звідки він тут узявся? – запитав Гребер. Він стояв із Фрезенбургом неподалік від попової хати. Фрезенбург пильно придивився до кошлатого пса, що весь тремтів і витягував шию.
– Мабуть, із лісу.
– Що йому там робити? У лісі ж немає чого їсти.
– Чому немає? Вистачає. І не лише в лісі. Скрізь.
Вони підійшли ближче. Собака насторожено підвів голову, збираючись утекти. Обоє зупинились.
Собака був високий і худий, з рудувато-сірою шерстю й довгастою, вузькою головою.