Шрифт:
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Надруковано за виданнями:
Ремарк Е. М. Час жити і час помирати: роман – Київ: Дніпро, 1974. – 327 с.
Публікується за сприянням Mohrbooks AG Literary Agency and Synopsis Literary Agency
Liebe Deinen N"achsten © New York University, successor-in-interest to the literary rights of The Estate of the Late Paulette Goddard Remarque, 1941
Zeit zu Leben und Zeit zu Sterben © New York University, successor-in-interest to the literary rights of The Estate of the Late Paulette Goddard Remarque, 1954
Schatten im Paradies
1
У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці. В Африці, під шаленим обстрілом англійців, мертвим теж доводилося довго лежати на нейтральній смузі, чекаючи, поки їх поховають, але сонце робило своє. Нічний вітер приносив солодкуватий і важкий запах – мерців розпирало газами; наче привиди, зводились вони у світлі чужих зірок, немов знову збиралися піти в бій – мовчки, без надії, наодинці. Але вже перед світанком вони всихали і, неймовірно зморені, припадали до землі, немовби хотіли заритися в неї. І коли потім їх знаходили, більшість із них були легесенькі й висхлі, а від деяких через тиждень залишались хіба що скелети, котрі потріскували кістками у тепер завеликих мундирах. Це була суха смерть, у пісках на сонці та вітрі. У Росії смерть була липка та смердюча.
Дощ сіявся кілька днів. Сніг розтавав. А ще місяць тому намети сягали людського зросту. Розбите село, що складалось на перший погляд із самих лише спалених дахів, щодня збільшувалося в розмірах – у міру того, як меншало снігу. Спочатку з-під нього визирнули віконні рами, за кілька ночей з’явилися двері, згодом – східці ґанків, що спускалися прямо в брудно-білу кашу. Сніг усе танув і танув, і з-під нього з’являлися мертві. Вони лежали тут уже давно. Село безліч разів переходило з рук до рук – у листопаді, грудні, січні й тепер, у квітні. Його займали й залишали, залишали і знову займали, а завірюха так замітала вбитих, що нерідко через кілька годин санітари вже не могли їх розшукати. І мало не щодня біла ковдра знову вкривала руїни, немов та сестра-жалібниця, що застилає білим простирадлом закривавлене ліжко.
Спершу показалися забиті в січні. Вони лежали зверху й проступили вже на початку квітня, невдовзі після того, як почав танути сніг. Тіла закам’яніли на морозі, обличчя здавалися виліпленими із сірого воску.
Їх скидали в могилу, мов колоди. На узвишші, біля села, де снігу було менше, його розгорнули та продовбали мерзлу землю. Це була важка робота.
У забитих у грудні виявлялася зброя, яка належала забитим у січні, – гвинтівки і гранати вгрузали в сніг швидше, ніж тіла; інколи знаходили й каски. У цих трупів було легше зрізати розпізнавальні знаки під мундирами, від талого снігу одяг уже встиг розмокнути. Вода стояла і в роззявлених ротах, наче в утоплеників. Деякі трупи вже трохи повідтавали, і коли їх переносили, тіла ще не згиналися, але руки вже звисали і гойдалися в такт ході, немовби посилаючи вітання з жахливою, майже цинічною байдужістю. У всіх, хто полежав на сонці, спершу розмерзались очі. Вони вже втратили природний блиск і стали драглистими, незвичними. Крига повільно танула й витікала з очей. Здавалося, трупи плачуть.
Несподівано на кілька днів повернулись міцні
Спочатку на білому тлі з’явилася сіра пляма. За годину вона перетворилась на руку, піднесену до неба і скорчену судомою.
– Ще один, – мовив Зауер.
– Де? – запитав Іммерман.
– Там, біля церкви. Може, спробуємо відкопати?
– А навіщо? Вітер сам відкопає. За церквою ще чимало снігу. Може, в метр, а то й два. Це чортове село лежить у якійсь улоговині. Чи тобі знову кортить набрати в чоботи крижаної води?
– Та ні, дякую! – Зауер кинув погляд у бік кухні. – Не чув, що даватимуть жерти?
– Капусту. Капусту зі свининою, картоплю і воду. Свинини, як завжди, не вистачить.
– Капуста! Звичайно! Утретє на цьому тижні. – Зауер розстебнув штани і став до вітру. – Ще рік тому струмінь бив, мов із шланга, – гірко зауважив він. – Як у справжнього військового. І почувався я добре. Харчі були першокласні! Щодня ми давали належну кількість кілометрів! Думав, уже скоро й додому. А тепер справляю малу нужду, як інші, – ні тобі настрою, ні задоволення.
Іммерман засунув руку під мундир і заходився солодко чухатись.
– А мені байдуже, мені все оце байдуже – тільки б знову стати цивільним.
– А мені, гадаєш, ні? Та тільки схоже на те, що ми довіку зостанемось солдатами.
– Атож. Будь героєм, доки не вріжеш дуба. Тепер лише есесівці мочаться по-справжньому. – Зауер застебнув штани. – Чом би й не так! Уся найбрудніша робота лягає на наші плечі, а почесті – їм. Ми по два-три тижні б’ємося за яке-небудь кляте містечко, а в останній день з’являються есесівці й переможно входять у нього першими. Поглянь лише, як з ними панькаються. Шинелі в них завжди найтовщі, чоботи найкращі, а шмат м’яса найбільший!
Іммерман усміхнувся:
– Тепер уже й есесівці не беруть міст. Тепер і вони дають драла. Точнісінько, як ми.
– Е ні, не так. Ми не розстрілюємо й не палимо все, що трапляється на шляху.
Іммерман перестав чухмаритись і насторожився.
– Що це сьогодні з тобою? – запитав здивовано. – Раптом якісь людські інтонації прорізались? Не дуже розганяйся, а то почує Штайнбреннер і не розминутись тобі зі штрафною ротою. А сніг перед церквою тим часом осідає нижче! Руку вже видно аж по лікоть.
Зауер поглянув у бік церкви.
– Якщо сніг танутиме так і далі, то завтра небіжчик висітиме на якому-небудь хресті. Непогане місце. Якраз там, де цвинтар.
– Хіба там цвинтар?
– Звичайно. Ти що, забув? Адже ми тут один раз уже побували. Під час останнього наступу наприкінці жовтня.
Зауер схопив свій казанок:
– А ось і похідна кухня! Мерщій до неї, а то перепадуть нам самі помиї.
Рука росла й росла. Здавалося, це вже не сніг тане, а вона сама повільно підіймається із землі, неначе німа загроза, закам’яніле волання про допомогу.
Командир роти Рае зупинився.
– Що воно там таке?
– Якийсь мужик, пане лейтенант.
Рае придивився пильніше, розглядаючи вицвілий рукав.
– Це не росіянин, – сказав він.
Фельдфебель Мюкке поворушив у чоботях пальцями ніг. Він не міг терпіти ротного командира. Щоправда, він і зараз стояв перед ним струнко – дисципліна понад усякі там особисті почуття, але, щоб виявити своє презирство, непомітно ворушив пальцями ніг у чоботях. «Йолоп, – думав він. – Базікало!»