Чорні дияволи

Пархомов Михаил Ноевич

— Так це ж моя молодість, — відповідав Генчо. — Тоді, в Севастополі, я став людиною.

Він вважав за краще говорити про минуле. Йому не хотілося говорити про те, що робиться зараз. Адже він нічим не міг порадувати своїх гостей. Газети трубили про перемоги німецької зброї на Східному фронті, про те, що росіяни вже розгромлені і безладно відступають, трубили про трофеї… Генчо знав, що вірити газетам не слід, але порадувати Нечая і Сеню-Сенечку йому було теж нічим.

Жив він із жінкою і сином у двох суміжних

кімнатках, що виходили вікнами на галерею, через те і в спеку там було прохолодно й напівтемно. Кімнати були невеличкі і бідно умебльовані. В їдальні про людське око висіли портрети Гітлера і болгарського царя Бориса, про яких швець, перехопивши здивований погляд Сені-Сенечки, сказав посміхаючись: «Обоє рябоє», а в спальні, що нею господарі поступилися гостям, стояли комод і дерев'яні ліжка, над якими висіли фотографії самого Генчо і його дружини.

В обох кімнатках приємно пахло ваніллю. Війна? Ніщо не нагадувало про неї. Війна, здавалося, проходила десь за тридев'ять земель. То чи варто думати про неї? Спи, відпочивай… Не кожному випадає таке щастя. А воювати… Що ж, це ти ще встигнеш, це від тебе нікуди не втече.

Генчо і Славко йшли з дому рано-вранці. Куди?.. Нечай і Шкляр не питали. Поснідавши, вони тинялися по кімнатках, не знаходячи собі місця. Лічили години і хвилини. Сита бездіяльність пригнічувала їх. Про те, що в цей тихий будиночок першої-ліпшої хвилини можуть нагрянути німці або жандарми, вони якось не думали.

Розмовляти не хотілося. Нечай то сідав до столу, то починав ходити з кутка в куток, прислухаючись до тихого скрипіння мостин. Думки його були далеко, там, де лишилася Ганнуся, де воювали Гасовський і Бєлкін, де височіла над морем кругла башта Ковалевського… І він ніби йшов по своєму минулому, а не по вологих мостинах (Генчовиця мила підлогу, щоб було не так жарко), знову й знову вертаючись на те місце, яке позначене на карті маленьким кружальцем… Ніяк не міг звикнути до думки, що він у Варні. Було таке відчуття, ніби він у рідній Одесі і от-от до кімнати увірветься Кость Арабаджі.

Та Кость був далеко. Де?.. Цього Нечай не міг знати. Кость зі своїм напарником теж міг дістати бойове завдання і, як і Нечай, у цю хвилину міг бути десь на чужому березі. Нечай починав думати про море, бачити довгі хвилі, з яких вітер зриває піну, сплюснуті силуети кораблів на горизонті. Адже море було зовсім близько, за кілька кварталів від цього гостинного дому. А за морем…

За морем була рідна Одеса. Коли він знову побачить її? І чи побачить?.. Але про це він намагався не думати.

Так минули майже три доби.

Генчо повернувся з роботи раніше ніж звичайно. Генчовиця накрила на стіл. Обідали мовчки. Цього разу Генчо навіть не пригубив дамаджанки.

Нарешті, коли Генчовиця, прибравши посуд, вийшла з кімнати, швець сказав, що час збиратися в дорогу. На них чекає підвода. Години за три будуть на місці. Човен? Буде й човен, його приведуть в умовлене місце рибалки.

— Спасибі

тобі, — мовив Нечай. — За все.

Генчо здивовано підняв кущуваті брови.

— Це вам спасибі, — сказав він. — Без вашої допомоги ми їх не позбудемося, — Генчо кивнув у бік портретів, що висіли на стіні. — Ми, болгари, знаємо історію. Тільки російські брати визволяли нас від чужоземного ярма.

Він промовив це так урочисто-голосно, що Генчовиця, котра поралась, як завжди, на кухні, почула і прочинила двері. Подивившись на чоловіка і на постояльців, жінка зрозуміла все. Тоді вона увійшла і, повільно витерши руки, наблизилася до Нечая, торкнувшись губами його лоба. Потім поцілувала в лоб Шкляра, якого називала не Семеном, а Симеоном. І перехрестила обох на дорогу.

— Ти мій джан аркадаш, — сказав Генчо, і собі обнімаючи Нечая. Хтозна, чи вдасться їм обнятися в останню мить, там, на березі?..

Нечай уже знав, що «джан аркадаш» — це найкращий друг.

У кімнату зазирнув Славко.

Підвода стояла в дворі. Генчо узяв віжки, Нечай і Сеня-Сенечка сіли ззаду на мішки, і підвода повільно виїхала з двору. За хвилину її колеса вже торохтіли по бруківці.

За місто вибралися без пригод. Дорога не охоронялася. По ній гуркотіли й інші підводи, отже на Генчо і Нечая з Шклярем ніхто не звертав уваги. Так вони дісталися до тої корчми, в якій Нечай і Шкляр провели кілька приємних хвилин, і Генчо, на здивування Нечая, викликав корчмаря, а той і взнаки не дав, що знає Нечая і Шкляра. А може, він і справді не впізнав їх?.. Зіскочивши з підводи, Генчо прив'язав коня, і вони зайшли в корчму, щоб діждатися, поки смеркне. Підвода їм уже була непотрібна.

Коли смерк то, вони вийшли на дорогу і спустилися до моря. Човен ждав на них.

Це був великий рибальський човен, густо, добряче просмолений і проконопачений. Він зливався з темрявою.

У човні сидів якийсь чоловік у м'якому фетровому капелюсі. Генчо гукнув його, і чоловік підвів човна до берега.

Вдалині, висвітлена місяцем, височіла у морі скеля Вітрило.

Коли Генчо сів за кермо, чоловік у капелюсі наліг на весла. Вони злітали і падали, ніби довгі вузькі крила. З них безшумно стікали у воду місячні краплини.

За кормою човна тягся довгий світлий слід.

Було вітряно. Коли човен наблизився до скелі і тінь від неї накрила його, Нечай і Шкляр почали роздягатися.

Несподівано з правого боку долинув поквапливий перестук мотора… Сторожовий катер! Від думки, що з катера їх можуть помітити, Нечай похолов. Тільки-но промінь прожектора ліг на воду, Нечай інстинктивно пригнувся.

Було близько півночі.

— Стрибай!..

Це був голос Сені-Сенечки. Пролунав сплеск. Роздумувати було ніколи. Прощай, Генчо! Прощай, друже!.. Нечай стрибнув у воду і поплив, нё озираючись. Лише хвилин через двадцять він дозволив собі оглянутися. Катер уже підходив до човна. Промінь прожектора був короткий і товстий.