Чорні дияволи
Шрифт:
— Орел!.. — сказав Нечай машинально. — Ти що задумав?
І справді, монетка упала на підлогу «орлом». Сеня-Сенечка нахилився, підняв її і повеселів.
— Тепер ходімо, — сказав він.
Вони спустилися на дорогу, витерли запорошені чоботи листям папороті, поправили пілотки і пішли.
Невдовзі порівнялися з старим болгарином, який, спираючись на сукувату палицю, повільно чапав за мулом. На старому була висока бараняча шапка, він смоктав глиняну люлечку, зрідка позираючи на свого мула, на якого були нав'ючені корзини з виноградом. Обличчя у старого було темне, зморшкувате.
Нечай мало не сказав: «Привіт, батю…», та вчасно схаменувся.
Старий ішов мовчки, удаючи, що не бачить німецьких солдатів. Його люлечка булькала. І нехай… Нечай прискорив крок. Обігнавши старого, він і Сеня-Сенечка наздогнали довгу гарбу з високими скошеними драбинами, на якій сиділа чорноока молодиця в домотканому суконному сарафані.
Такі гарби можна зустріти і під Одесою, і під Миколаєвом. Та й сама молодиця була схожа на колгоспницю. Нечай подумав про це і мимоволі усміхнувся їй, але вона одвернулася від нього, стиснувши губи, і він теж перестав усміхатися. Було ясно, що місцеві жителі не дуже полюбляють окупантів. Уже минуло півроку відтоді, як німці ввели в Болгарію свої війська, а населення не хотіло примиритися з їх присутністю.
Було жарко.
Нечай скинув пілотку і засунув її під погон — так робили німці, яких він бачив під Одесою. А Сеня-Сенечка обмежився тим, що розстібнув комір мундира.
Зненацька Нечай пригадав фразу, яку він чув ще в дитинстві. «На Шипці все спокійно».
Дорога йшла паралельно до моря і так близько від нього, що прохолодна синява заливала Нечаєві очі. На виноградниках гнули спини жінки. Та ось дорога розширилася, вони вийшли на невеликий майдан, і Нечай побачив стару корчму, біля якої стояли близько десяти возів і гарб.
Корчма — приземкуватий будинок з облупленою штукатуркою — стояла на пагорбі. Перед ґанком на вищерблених кам'яних сходах сиділа молода циганка і ворожила якійсь селянці на бобах.
Нечай і Шкляр обминули їх. Нечай штовхнув дубові двері, помережані для міцності широкими шляпками цвяхів, і на нього тхнуло гострим запахом смаженої цибулі.
За довгим дубовим столом на вузьких лавках, застелених вишмуляними яскравими килимками, сиділи селяни. У корчмі було накурено й гамірно. Та досить було Нечаєві і Шкляру переступити поріг, як розмови і пісня одразу вщухли. Нечая вкололи погляди десятків чорних очей.
Долівка, потемнілі від часу дерев'яні балки… Нечай роззирнувся, звикаючи до напівтемряви. Вбік від шинквасу горіло вогнище, над ним на залізному ланцюгу висів чорний казан, і склепіння над ним теж було вугільно-чорне від багатолітнього диму і сажі. Нечай перевів погляд на корчмаря. Він стояв за шинквасом і очікувально мовчав. Це був міцної статури чоловік років п'ятдесяти, з мідною потилицею і відстовбурченими вухами, його обвислі вуса пропахли анісовою горілкою. Нечай кинув на шинквас монетку і запитально подивився на хазяїна. Цього вистачить?
Корчмар запобігливо усміхнувся, хоч очі його повнилися недобрим блиском, і поставив на дерев'яний піднос дві чарки засмаченої медом сливовиці. Він знав, чим частувати німецьких солдатів. Їм подавай шнапс.
Нечай похитав головою. Вони хочуть їсти.
Корчмар кивнув, мовляв, зрозуміло. Зараз він їх пригостить. Але панам солдатам доведеться трохи зачекати.
Вислухавши його скоромовку, Нечай
Краєм ока Нечай бачив, як корчмар переморгується з селянами, які сиділи за довгим столом. Вони зосереджено й мовчки вмочали хліб у якийсь темний соус. Одвернувшись, Нечай проковтнув слину.
Чекати довелося хвилин з десять.
Корчмар приніс їм жирну баранячу бастурму, бринзу і засмажені на жаровні в олії та оцті стручки червоного перцю. Скуштувавши цієї страви, Нечай закляк з відкритим ротом. Йому здалося, що він проковтнув жарину. Тим часом корчмар з невинним виглядом поцікавився, чи подобається панам солдатам його страва.
— Гут, зер гут… — промимрив Нечай і потягся до чарки, щоб залити сливовицею пожежу. Після цього йому трохи полегшало. А коли корчмар приніс густе майже чорне вино, що пахло нагрітою на сонці смолою, Нечаєві зовсім стало добре. Здалося, ніби він дома, ніби за сусідніми столами сидять старі дядьки з-під Олександрівки чи Кубанки і тихо, неквапливо гомонять про свої колгоспні справи, а сам він у відпустці, і досить йому вийти на вулицю, залиту сонцем, як він побачить свого діда, побачить червоне полотнище з написом «Ласкаво просимо» над ґанком школи-семирічки, і притулені до цього ґанку велосипеди, і білих гусей у теплій дорожній пилюці. За весь день Нечай не чув жодного пострілу, ніби й не було війни.
Та досить було поглянути на Сеню-Сенечку, що сидів навпроти в ненависному мундирі мишачого кольору, як він одразу згадав, що й на ньому зараз такий самий мундир, що він тепер не Петро Нечай, а Гуго Реслер, і знову відчув себе на війні, яка через сонячну тишу, що лежала за відчиненими дверима шинку, була ще страшніша, ніж на грімкотливій передовій. Війна була і тут. Вона чатувала на нього за кожним рогом, за кожним поворотом дороги.
До міста вони дісталися тільки десь близько четвертої години після полудня на попутному грузовичку.
Місто було невелике і часом до болю в серці нагадувало рідну Одесу. Такі ж будинки з залізними балкончиками, такі ж запилені акації… Морські вітри продули його тісні вулички, і пористий камінь, з якого були складені будинки, прибрав відтінків стародавнього мармуру, трохи пожовклого від сонячних променів. Здавалося, що ці невисокі будинки зведені багато віків тому, ще за часів грецьких трирем [8] .
Та якщо вулиці і будинки Варни нагадували стару Одесу, то строкатий міський люд, який вичовгував підошвами тротуарні плити, жив якимсь незрозумілим і чужим Нечаєві життям. Ось іде продавець шербету. У білій фесці, з мідним бідоном за плечима… Хіба побачиш такого на гамірному одеському Привозі? Чи такого хлопчину, що підганяє паличкою іржавий обруч? Одеські хлопчаки вже давно придбали самокати. А це хто?
Назустріч їм повільно йшов болгарський офіцер з блискучими зірочками на коричневих погонах. Нечай мимоволі уповільнив крок.
Він мало не відкозиряв офіцерові. Та хіба німецький солдат повинен віддавати честь якомусь болгаринові? Коли офіцер підняв руку до картуза, Нечай, підштовхнувши ліктем Сеню-Сенечку, разом з ним ніби нехотя відповів на привітання.
Треба було пильнувати, щоб не напоротися на німців. Помітивши здалеку мундири мишачого кольору, Нечай і Сеня-Сенечка одразу ж зникали в найближчому підворітті — далі від гріха. А потім знову карбували крок, задираючи голови, як і личить доблесним солдатам великого третього рейху.