Чорні дияволи

Пархомов Михаил Ноевич

Вони йшли навмання. Знали, що так чи інакше вийдуть на базарну площу, від якої до мечеті рукою подати. А там, за мечеттю, вони вже розшукають і ту шевську майстерню… Розпитувати перехожих було ризиковано. Зупиниш он того гімназистика, а він ще, чого доброго, почне шпарити по-німецьки. І пан у котелку — теж. І пані з парасолькою.

Вони проминули театр, що виходив фасадом на площу. Театрик був маленький, непоказний, до Одеського оперного йому далеко. Зате храм святої богородиці мав вигляд могутній, вражаючий і сподобався

Нечаєві. Особливо вікна на дзвіниці, зроблені у формі хрестів.

Із-за рогу вигулькнуло троє хлопців у синіх кльошах з тесаками біля поясів. Чи то юнкери, чи кадети або як їх іще там називають. Про всяк випадок Нечай і Шкляр одвернулися до вітрини. На скляних поличках стояли флакони духів. «Парфюм д'авантюр», — прочитав Нечай. Він охоче читав усі вивіски, усі написи й афіші «Складкарніца», «Пивніца»… Не помилишся, якщо зайдеш. Та коли він чув швидку болгарську мову, не міг розібрати жодного слова.

Нарешті, звернувши в одну з бокових вуличок, вони побачили кузню, в якій підковували охлялого вола, і, пройшовши повз неї, потрапили на базарну площу. Рибний, овочевий, гончарний ряди… Літня селянка продавала гарбузи. Височенний парубок був обвішаний стручками перцю. Сонце вже сідало, і торгівля йшла мляво.

— А он і мечеть, — Сеня-Сенечка підштовхнув Нечая.

Мечеть стояла за деревами. Тому Нечай одразу й не побачив її. Стримуючи нетерпіння, вони повільно перетнули вулицю, звернули за ріг. І одразу побачили шевську майстерню.

Двері були відчинені. В глибині сидів швець у шкіряному фартусі і стукав кривим молотком. За його спиною хлопчина років дванадцяти розкладав на полицях дерев'яні колодки.

Пахло ваксою, хромом і юхтою. Нечай кинув швидкий погляд праворуч, потім ліворуч. Вулиця була безлюдна. Що ж, треба спробувати щастя…

— Я тебе почекаю на вулиці, — тихо сказав Шкляр. — У разі чого…

— Добре, — Нечай кивнув.

Зайшовши в майстерню, він зупинився біля шевця і кашлянув. Гой підняв голову. У нього в роті було повно цвяхів, він виплюнув їх на долоню

— Век!.. — різко сказав Нечай, вказавши рукою на хлопчину.

Швець повернувся до хлопчика і щось сказав йому по-болгарському, після чого хлопчина кулею вискочив на вулицю. Очі шевця і Нечая зустрілися.

— Де твоєто моміче? — хрипко спитав Нечай.

Запитання як запитання. Німецький солдат цікавиться, де дівчина. До такого запитання не причепишся.

— Лєгна сп вече, аго, — спокійно відповів швець. Він анітрохи не здивувався.

— Іван Вазов, — сказав Нечай.

— Под ігото. Роман в три часті, — повільно промовив швець і підвівся з низенького стільця.

Нечай полегшено зітхнув.

— Признатися, не ждав… — повільно мовив швець російською мовою. — З прибуттям. Так, здається, у вас кажуть?..

Нечай потиснув його міцну руку.

— Сторожа не було, — сказав він. — Там усе шкереберть. От і довелося…

А це що у вас?..

— Молоток. Приготував на всяк випадок… — збентежено пояснив швець і кинув молоток, який ховав за спиною, на стілець. — А сторожа забрали. Учора ввечері. Я знаю…

— Хто, німці?

— Наші, жандарми, — відповів швець. — Обережніше, там хтось ходить…

— То мій товариш, — сказав Нечай, виглянувши на вулицю.

— Другар? Нехай зайде…

Нечай помахав Сені-Сенечці рукою. На вулиці, крім нього, не було ні лялечки. Тим часом швець опустив жалюзі. Потім, коли Шкляр зайшов у майстерню, він замкнув двері зсередини і засвітив лампу.

З майстерні вони пройшли в темну підсобку, яка нагадувала захаращену комірчину. Обережно прочинивши двері, що вели з підсобки в тісний дворик, обнесений кам'яною стіною, швець знову зачинив їх. Двері скрипнули, прищикнувши смужку денного світла.

— Усе спокійно, — сказав швець і, простягнувши Сені-Сенечці шершаву долоню, назвався — Генчо. Сідай, другар, у ногах немає правди. Так, здається, у вас кажуть?

— Ми…

— Не треба… — швець похитав сивіючою головою. — Нічого розповідати не треба. Тепер чим менше знаєш, тим краще.

Нечай згадав про хлопчину, якого швець кудись послав. Шевчук може повернутися.

— Це мій син, — мовив швець. — Славко. Він — як це по-вашому? — мовчатиме як риба. Я його послав додому.

— А ти, батю, здорово розмовляєш по-нашому, — сказав Сеня-Сенечка, і з його голосу Нечай зрозумів, що він ще й досі не довіряє шевцеві. — Звідки?

— Раніше я зовсім добре розмовляв. Давно, давно… Встиг уже забути.

— Ти що, бував у нас?

— У тисяча дев'ятсот… вісімнадцятому. Ми тоді всю зиму простояли в Севастополі.

Сені-Сенечки тоді ще й на світі не було. Він перепитав:

— Коли?

— Рік тисяча дев'ятсот вісімнадцятий… Я тоді молодий був, як ви, і служив на крейсері «Надежда». Ми, звичайно, відмовилися воювати проти російських братів. А нас за це… Як би вам пояснити? — він замислився, потім провів долонею по горлу. — Портупея Спаса Спасова засудили до смертної кари. А мені довелося чотири роки… У тюрмі сидів, так… Нас уже тут засудили, у Варні, коли ми додому повернулися.

Швець зняв шкіряного фартуха і повісив його на цвях.

У Нечая підломлювалися ноги. Він сів на залізне ліжко і прихилився до стіни. Хотілося заплющити очі й ні про що не думати.

Ще вчора о цій порі вони були в кают-компанії на своєму човні. Учора!.. Але відтоді, здавалося, минула половина життя. Було таке відчуття, ніби його життя розкололося навпіл. За останні двадцять годин він пережив не менше, ніж за попередні двадцять років.

— Нам доведеться тут сидіти довго. До вечора, — сказав швець. — Так треба.