Чорні зорі
Шрифт:
Вони наблизились до центра лабораторії, до пульта мезонатора. Власне, пульта більше не було: стояв півкруглий залізний каркас з обгорілими дірками, в яких раніше містилися прилади, з поплавленими обривками мідних проводів. Микола помітив, що все, і горіле залізо, й мідь, вугілля, бетон, покрилося якимсь зеленувато-сірим нальотом. “Що це?” Він підвів голову, пошукав Якова. Той пройшов трохи наперед і стояв між стіною і рештками залізних східців, які вели до бетонного містка біля допоміжної камери. Східці обривалися посередині; верхніх сходин і поруччя не було, стирчало тільки сталеве пруття, поплавлене й загнуте назад.
Присадкувата
— Миколо, поглянь!
Самойлов повернувся в той бік, куди показувала рука Якіна, і здригнувся. Навпроти східців, на темно-коричневій кахляній стіні, виразно білів силует людини.
Микола, спотикаючись об щось, зробив до нього кілька кроків.
Трохи розмитий півтінями силует був великий, на всю двоповерхову стіну, без ніг (вони, очевидно, не вмістилися на стіні). “Так ось воно що!.. Он як вони!” Це була ніби тінь навиворіт. Тепловий і світловий спалах затемнив кахлі, а затулена людським тілом частина стіни залишилась білою. Можна було розпізнати й відбиток руки, занесеної до голови: мабуть, людина останнім рухом хотіла прикрити обличчя…
— Ось що від них лишилося — негатив… — Голос Якіна в навушниках звучав хрипко. — Хто це, по-твоєму: Голуб чи Сердюк?
— Не знаю. Не розбереш… Треба потім сфотографувати…
Вони вийшли через двадцять хвилин. Розляглися, перевірили себе й скафандри щупами індикаторів. Скафандри витримали: ні випромінювання, ні радіоактивне повітря лабораторії не проникли всередину їх.
Сіли відпочити. Після похмурого хаосу лабораторії в кімнатці адміністративного корпусу здавалося чисто й затишно. Не заважало навіть те, що у вікнах не було шибок.
Микола замислився. Перед очима стояв білий силует на темно-коричневій стіні. Що ж сталося? Вибух у мезонаторі?.. Чи, може, відкрили вони вчора ввечері свій “мезоній” і загинули разом з відкриттям? І що це за “мезоній”? Голуб, Іван Гаврилович… Самойлов спробував уявити собі обличчя Голуба і не зміг. Згадав, що була лисина з віночком сивого волосся, був ніс, короткий, поділений пополам чорною дужкою окулярів. М’ясисте, грубувате обличчя, погляд спідлоба. Але викінченого живого образу не було. Миколі стало неприємно: стільки бачили один одного, стільки працювали разом! “А чи не тому ти й не можеш згадати його, Миколо, що майже завжди був заклопотаний собою і тільки собою? — виникла підступна думка. — Своїми ідеями, своєю роботою і більш нічим… Тому й не зрозумів, про що казав тобі Голуб”.
Сердюк пригадався ясніше: лице з хитруватим виразом, смагляве в усі пори року, довгий гострий ніс, чорні очі…
— Слухай, Яшо, розкажи, що ти бачив учора?
Яків коротко розповів, як, залишившись увечері в своїй лабораторії, він з вікна дивився на корпус напроти, бачив Івана Гавриловича і Сердюка. Більше там не було нікого. Бачив, як вони зійшли на місток мезонатора, як стався спалах… Про те, що вчора у нього виникла думка створити нейтрид-конденсатори, він промовчав.
Відпочили й знов почали збиратися на місце катастрофи. Цього разу взяли з собою фотоапарат, лічильники радіації, геологічні молотки, щоб відбивати зразки для аналізу.
Тепер вони орієнтувалися краще. Самойлов, підбираючи на шляху шматочки металу та бетону, знову дістався до пульта. Тут він почав водити скляною грубкою щупа вздовж обгорілих
Яків швидко, щоб не зіпсувати плівки випроміненнями, фотографував мезонатор, стіну і найближчі ділянки лабораторії.
Від швидких рухів стало жарко. Скафандр не відводив тепла назовні; в ньому було душно, тхнуло потом і розігрітою гумою, наче в протигазі.
Микола підійшов до місця, де обривалися східці, поставив на верхні сходини свої прилади і гімнастичним рухом видерся нагору. Білий силует на стіні знаходився тепер просто за його спиною. Тут усе було розплавлене й спалене. Залізобетонна стіна допоміжної камери розвалилася й вигоріла, в підлозі камери зяяла півметрова діра з блискучими оплавленими краями. Зі стіни стриміли сірі прожилки алюмінійових труб. Бетон тут кипів і захолов каламутно-зеленою бульбашкуватою масою.
“Горіло все: метал, скло, камінь і… люди. Від них лишилася тільки біла тінь”. Ноги з відчутним хрускотом давили захололі бризки бетону. Микола згадав про радіацію, поглянув на лічильник — ого! Стрілка вийшла за шкалу і билась об стовпчик обмежника. Зменшив подільником струм, стрілка рушила ліворуч, зупинилася навпроти цифри “5”. П’ятсот рентгенів! Самойлову стало моторошно: з’явилося відчуття, ніби його голим занурили у басейн уранового реактора. Дрібні мурашки забігали поза спиною, неначе тіло вже вбирало невидимі частинки…
— Яшко, лізь сюди! Треба сфотографувати.
— Зараз. — Якін з допомогою Самойлова видерся на бетонний майданчик, оглядівся. — Боюсь, нічого не Вийде: вже сутеніє.
Голосу його майже не було чути через великі перешкоди. Все ж він зробив кілька знімків.
У лабораторії справді стало напівтемно: листопадовий день закінчувався.
— На сьогодні досить, — вирішив Микола.
Вони злізли з мезонатора і попрямували до виходу. Біля виходу Самойлов повернувся і голосно ахнув: лабораторія світилася у сутінках! Понівечений мезонатор відсвічував м’яким зеленим сяйвом. Світіння починалося на трубах прискорювачів і згущувалось до центра. Коштовними ізумрудами переливався зруйнований майданчик бетонного містка; світилися синім оплавлені металеві труби і пруття; голубуватою хмарою клубочилось над мезонатором насичене радіацією повітря.
— Так ось чому вдень усе здавалося сіро-зеленим! — мовив Самойлов. — Фосфоресценція…
Тільки залишивши лабораторію, вони відчули, як напружилися їхні нерви від розуміння, що їх оточувала радіація, яка блискавично могла вбити незахищену людину. Вони втомилися від цього напруження. Веснянкувате обличчя Якіна зблідло. Микола здав зібрані шматочки бетону й металу в уцілілі лабораторії для аналізу, дав проявити плівку і відчув непоборне бажання заснути.
РОЗСЛІДУВАННЯ
Другого дня вони знов оглядали місце вибуху і зробили два цінних відкриття.
Самойлов вивчав бетонну плиту основи допоміжної камери. Півметровий конус ями в ній сходився до невеликої, із сірникову коробку завбільшки, дірки правильної прямокутної форми. “Звідки ця дірка?” дивувався Микола, схилившись над ямою, щоб краще її розгледіти. Дірка йшла глибоко вниз, дна її не було видно. “Цікаво, що це?” Самойлов нагнувся більше — і відразу ж усередині шолома спалахнула блідим червоним світлом трубка індикатора радіації.