Чорні зорі
Шрифт:
Йому це сяйво здалося відчутним, неначе удар струму: радіація проникла в скафандр! Микола рвучко випрямив голову — трубочка згасла. “Нічого, це було всього якусь мить, — заспокоював він себе. — Значить, гамма-промені. Цікаво, при якій же інтенсивності скафандр починає пропускати промені?”. Він підніс до ями щуп, стрілка на лічильнику метнулася до кінця шкали. Дві тисячі рентгенів — те, що відразу вбиває незахищену людину.
Якін, що порався в цей час за камерою, підвів голову і помітив, як у Миколиних перископічних окулярах на рівні з ротом блиснуло і зникло
— Ти чого це полум’ям дишеш?
— Тобі видно? Запам’ятай: при двох тисячах рентгенів скафандр починає пропускати гамма-промені. Стеж за лічильником…
— Гаразд.
“Що ж це за дірка? Дефект у бетоні? Не може бути, за такі дефекти виготовлювачам голови зняли б…”
Самойлов опустив у отвір щуп лічильника; стрілка заметалась на шкалі, потім почала падати — радіація зменшилась. Щуп занурився на тридцять сантиметрів у глибину, не зустрівши перепон. “Глибоко!” Він опустив шуп іще нижче — і знову спалахнув індикатор, цього разу праворуч від щоки, той, що був з’єднаний з правим рукавом скафандра.
Рука! Він надто наблизив руку до радіоактивного бетону! Обличчю стало жарко, по спітнілій шкірі на спині пробігли мурашки. Самойлов втратив самовладання, рвучко відсмикнув назад руку і вийняв з отвору лише уламок скляної трубки.
— Тьху ти, сатана! — забувши про мікрофон, вилаявся він.
— Що там у тебе? — пролунав здивований голос Якіна.
— Та щуп розбив… Розумієш, ці проклятущі спалахи тільки нервують.
— А-а… йди-но сюди! — в голосі Якіна чулося хвилювання. — Тут, здається, була несправність.
Самойлов спустився вниз і, обережно обходячи уламки труб, шматки заліза й бетону, підійшов до Якіна. Той — з другого боку мезонатора — зігнувся над пере плетінням товстих мідних шин, ізоляторів і котушок.
— Ось поглянь… Я вирішив перевірити електричну частину. Це, якщо пригадуєш, витяжні електромагніти… — Він чорною рукавичкою торкнувся котушки на залізному сердечнику, покритої лискучим промасленим папером. — Бачиш? Звичайне коротке замикання на корпус.
Справді, в одному місці через промаслений папір до залізного сердечника підходила чорна обвуглена лінія: ніби черв’як прогриз в ізоляції доріжку від міді до заліза. Це було місце пробою.
— Витяжні електромагніти відмовили, розумієш?
— Ну то й що? — байдуже запитав Микола. — Під час такого вибуху, звичайно, повинні бути різні пробої, короткі замикання тощо, хоча б од високої температури. Тут усе полетіло шкереберть, не тільки ці електромагніти… — “Знайшов якусь дрібничку!” розсердився в думці Самойлов, роздратований своєю невдачею. — Ти, я бачу, скрізь знаходиш електричні пробої… Гаразд, сфотографуй, потім розберемося.
Але Яків таки довів своє.
Увечері на підлозі однієї з інститутських кімнат вони розстелили величезну бузкового кольору фотокопію загального вигляду мезонатора. Самойлов і Якій повзали по ній на колінах.
— Так… Ось тут головна камера, тут провадилось опромінювання, — задумливо бурмотів Микола, водячи по кресленню олівцем. — Там — вікно з неї в допоміжну камеру…
Поряд лежали
— Вибух стався тут, у допоміжній камері, — міркував далі Микола. — Зверни увагу: не в головній, а в допоміжній, біля самого вводу в головну. Дивно… Результатів аналізу зразків ще не принесли?
— Ні. Треба подзвонити, — голос у Якова звучав слабко й хрипко.
Микола пильно поглянув на нього:
— У тебе очі червоні. Стомився?
— Ні, — уперто крутнув перев’язаною головою Яків.
— Так. Значить, тут… До речі, треба з’ясувати, звідки взявся цей дивний отвір.
Самойлов порився у кресленнях, розгорнув аркуш, на якому було написано: “Плита основи допоміжної камери мезонатора, матеріал — бетон, масштаб 1:2”. Порівняв з фотографіями. Фото вийшли нечіткі: через надмірну радіацію вони більше нагадували рентгенівські знімки. Особливо світлою була яма з чорним прямокутним отвором у центрі. На кресленні цього отвору в плиті не було.
Яків побіг дізнаватися про аналізи зразків, які вони принесли з сімнадцятої.
Самойлов підійшов до вікна, відчинив кватирку, підставив голову під струмінь холодного повітря… В його голові безладно снували думки. “Голуб опромінював нейтрид мінус-мезонами. Щось нове вийшло в них, якась несподівана речовина. Мезоній? Сам Іван Гаврилович досить абстрактно уявляв його. Можливо, саме ця речовина виділила величезну ядерну енергію. Але як? Розпалася вона під час утворення під променем мезонів? Чи, може, вони несподівано одержали новий подільний елемент у такій кількості, що перевищила критичну? А може, звичайний нейтрид сам собою зруйнувався? Тоді під впливом чого?”
Збуджений оклик Якіна, що саме повернувся, обірвав думки.
— Чуєш? Аналізи наших зразків ще обробляються, принесуть завтра, — скоромовкою випалив той. — Я дзвонив головному енергетикові на підстанцію. Питаю: “Коли стався вибух, мезонатор працював?” “Ні, — каже, — хвилин за п’ять до цього в лабораторії вимкнули високу напругу”. Розумієш? Я ще перепитав, чи точно це. Він навіть образився. “Звичайно, точно, — каже. — Треба бути ідіотом, щоб не помітити цього, адже Голубів мезонатор тягнув півтори тисячі кіловатт!”
— То й що з цього?
— А те, що коротке замикання в електромагнітах головної камери, яке я тобі сьогодні показував, не могло статися під час спалаху: адже на електромагнітах в цю мить не було напруги. Воно сталося раніше!
— Вірно! Дивні обставини! — Самойлов розгублено поглянув на Якіна. — Завтра треба ще раз піти в лабораторію. Мене бентежить ця дірка…
— В чому справа? — стурбовано пробурмотів Микола, витягуючи прут з отвору у ямі.
Він навмисне зробив на ньому позначки, щоб виміряти глибину дірки. Сталося незрозуміле: за ніч отвір поглибився! Учора він опускав туди тридцятисантиметровий щуп лічильника і добре пам’ятав, що торкнувся дна раніше, ніж злякався спалаху індикатора і поламав його. А зараз прут увійшов у отвір більш як на півметра…