Чорні зорі
Шрифт:
Вони вже звикли до скафандрів, до безперервного потріскування іонізації в навушниках, звиклися з думкою про смертельну радіацію навколо них. Тільки важкі кисневі прилади, що незручно горбились на спині, та перископічні окуляри заважали нормально все оглядати
Микола відшукав очима Якова (той саме був біля прискорювача протонів) і покликав його.
Дізнавшись, у чому справа, Якін здивувався:
— Містика якась! Може, хтось був тут окрім нас?.. А втім, дурне запитання. Кому це потрібно?
Він схилився над отвором.
— Обережно!
Але
— Кляті індикатори! — лаявся Якін. — Тільки лякають…
“А може, спробувати? Адже індикатори показують інтенсивність опромінення, небезпечну тільки при тривалому перебуванні під радіацією. А коли швидко?..”
— Стривай-но! — Микола відсторонив Якова. — Спробую зазирнути на дно цієї дірки…
Він почав схилятися над ямою, намагаючись через перископ побачити чорний прямокутник.
“Зараз буде спалах..” Від напруження Микола зціпив зуби.
Спалахнув червоним світлом індикатор — гамма-промені проникли в шолом. Але він чекав цього і не відсахнувся. Призми перископа передали червоний відблиск на стінки ями. Микола, майже фізично відчуваючи, як згубні кванти радіації голками входять у шкіру обличчя, навів “зайчик” на отвір. Червоний промінь ковзнув по гладеньких стінках каналу і впав на дно: там було щось чорне.
“Досить!” Він випростався.
— Ну, ти просто лікар-ларинголог! — захоплено мовив Яків.
— Який лікар? — не зрозумів Микола. Забувши, що на ньому скафандр, він провів рукою по боці, шукаючи кишеню з цигарками.
— Ну, отой — “вухо, горло, ніс”. Він, точнісінько як оце ти в дірку, заглядає в горло пацієнтам, — пояснив Якін. — У нього дзеркальце на лобі… Ну, що там?
— Нейтрид! Як це ми відразу не здогадались? Адже вони опромінювали пластинку нейтриду. Він, мабуть, розжарився до десятків тисяч градусів і пропалив бетон, як віск, розумієш? Сховався в бетоні…
— Значить, він ще не охолов?
— Звичайно! Тому й отвір поглибився… Треба його витягти, цей нейтрид.
Вийшовши з лабораторії, вони звірили креслення. Розжарений нейтрид пропалив уже понад дві третини бетонної плити, тому зручніше було дістати його знизу Вони повернулися в лабораторію з відбійними молотками, за якими тяглися гумові пневматичні шланги і, стоячи під містком навколішках, по черзі почали дірявити плиту.
Через годину з останнім ударом відбійного молотка п’ятикілограмова прямокутна пластинка нейтриду випала з бетону.
…Коли пластинка охолола і її поклали під мікроскоп, то помітили в центрі маленьку ямочку — розміром в десятки мікронів. Коли б під мікроскопом лежав не нейтрид, ямку можна було б вважати результатом випадкового уколу голкою.
Олександр Олександрович Тураєв, походивши в легкому плащі на холодному листопадовому вітрі, застудився і тепер лежав у постелі з небезпечною
“1. Голуб і Сердюк із своїми помічниками опромінювали зразки нейтриду негативними мезонами великих енергій для того, щоб з’ясувати, чи можливе збудження нейтронів у нейтриді.
2. Відомості від головного енергетика: вибух стався не під час досліду, а пізніше, коли мезонатор було вже вимкнуто з високовольтної мережі інституту.
3. Вибух стався не в головній камері, де проходило опромінювання мезонами, а в допоміжній, з якої звичайно виймають зразки з мезонатора назовні.
4. У зразку нейтриду, знайденім у ямі, виявлено мікроскопічну щербинку розміром двадцять п’ять на тридцять і на десять мікронів. Таку щербинку неможливо видовбати в нейтриді механічним способом або витравити кислотою.
5. Виявлено коротке замикання в електромагнітах, які витягали з головної камери позитивні мезони й продукти їхнього розпаду. Це замикання не могло статися під час вибуху, бо тоді мезонатор був вимкнутий. Отже, можна припустити, що під час досліду опромінювання нейтриду відбувалося не в чистому вакуумі, а в “атмосфері” з плюс-мезонів і позитронів.
6. Виявлено силует на внутрішній кахляній стіні лабораторії. Судячи з досить чітких його контурів, початковий спалах за розміром був мізерний, зосереджений у дуже малому об’ємі речовини.
7. Пророблений аналіз радіації зразків повітря, металу й бетону з сімнадцятої лабораторії показав, що характер радіоактивного розпаду після спалаху не збігається із слідами радіоактивності при урановому, плутонійовому або термоядерному вибуху”.
— Гм, гм… — Самойлов поклав аркуш на стіл і пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Він, як і Яків, змарнів за ці дні: смагляве обличчя стало жовто-сірим від недосипання, на щоках відросла густа чорна щетина. — Ти знаєш, — повернувся він до Якіна, що сидів за столом, — я не можу собі уявити, щоб Сердюк так просто не помітив цього замикання у витяжних магнітах. Ні-і… Адже Олекса Йосипович прямо-таки відчував, де й що негаразді і раптом — такий грубий промах. Крім того, в мезонаторі була аварійна сигналізація.
— Можливо, вони помітили, але не надавали цьому значення? — сказав Якін. — Просто не хотіли припиняти дослід.
Самойлов мовчки стиснув плечима. І вони знову думали про одне й те ж. Микола підійшов до вікна, за яким ледь синів світанок; у повітрі, вітаючи зиму, кружляли легенькі лапаті сніжинки. Вони вкривали тонким мереживом чорний обгорілий каркас скляного корпусу. Робітники обгородили корпус дротяною загорожею і позабивали кілочки з табличками: “Обережно! Радіація!”
“Мабуть, незабаром корпус знесуть”… ліниво подумав Микола.