Чорні зорі
Шрифт:
Було за північ. Маленький напівдиск Місяця перевалив через зеніт і вже хилився до заходу, його світло лилося всередину павільйону обсерваторії крізь широку щілину в куполі. Верхню частину щілини заступав циліндричний силует телескопа-рефлектора.
У павільйоні було прохолодно й тихо. Ледве чутно співали моторчики, повертаючи за рухом Місяця купол павільйону. Генерал щось запитував у старого професора Івенса, що супроводив їх. Той жваво пояснював йому, показуючи на зубчасті коліщатка шукача.
Вебстер ходив з кінця в кінець павільйону. Він давно, ще від часу пострілів, почував якесь гнітюче, схоже на легку недугу, хвилювання. Можливо, воно з’явилося
“Якщо все розраховано точно, то снаряди повинні поцілити в кратер у визначений час — о сорок шостій хвилині на першу, рівно через дев’ять годин тринадцять хвилин після пострілу… Якщо в цю мить на Місяці не буде спалахів, значить, промахнулися, снаряди полетіли вбік… Що не кажи, а щодо цього снаряд поступається перед ракетою, — його траєкторію польоту неможливо виправити. Росіяни не даремно застосовують нейтріум саме в ракетах”.
Він потер скроні рукою, і думки одразу перестрибнули на інше. Цікаво, які вони, ці російські інженери? Адже вони роблять те ж саме, що й він… Вони сушать собі голову над тими ж проблемами… Чужі, незрозумілі й… близькі люди… “Хай йому грець, адже ми працюємо над одним і тим же! Мабуть, не раз думки і там і тут впиралися в однаковісінькі нерозв’язані питання. Цікаво було б поговорити з ними, посперечатися, дізнатися, як у них посувається справа, — просто так, без таємних цілей”. Вебстер криво посміхнувся: авжеж, так воно й буде! З ким-ким, а з ним вони не поведуть відвертої розмови, адже вони знають його статтю. А того, що він, Вебстер, одержав нейтріум, не знають. І він не знає, хто у них працював з мезонами, хто там відкрив нейтрид. Тут — нейтріум, там — нейтрид… Навіть назвали по-різному. Неначе на різних планетах..
Вебстер поморщився: голова починала боліти неабияк. “Певно, я все ж перевтомився…” Він підійшов до телескопа і почав дивитися в окуляр.
Освітлена з одного боку половина Місяця була зараз у найвигіднішому для спостережень положенні. В рефлекторі відбивалась лише частина місячного диску — Море Дощів, місячні “Альпи” і “Апенніни”. Вебстер дивився на цей далекий і чужий світ. Сріблястозелені гори було видно до найменших скель; у скісному промінні Сонця вони стелили чорні чіткі тіні. На сірій рівнині Моря Дощів підводилися скелясті кільця велетенських місячних кратерів. Чорні тіні заповнювали їх, і вони ставали схожими на фантастичні дірки в місячній поверхні. Нижче Моря Дощів, серед “Альп”, блищав під Сонцем овал кратера Платона. До нього зараз летіли снаряди… Десь поблизу повинна лежати російська ракета… Хоча ні, вона в затіненій частині планети.
Рефлектор, повертаючись за Місяцем, перемістився праворуч. Вебстеру довелося змінити позицію біля телескопа. Він трохи не зіткнувся з генералом.
— Ну, док, — перебільшено бадьоро сказав той, — незабаром повинно бути… Хвилини через дві-три.
— Так-так, — погодився Вебстер.
Він спіймав себе на тому, що нітрохи не хвилюється. Навпаки, байдужий і навіть почуває неприязнь до того, що вони зараз повинні побачити.
— Як ви гадаєте, док, — генерал повернувся до Івенса, — ми зможемо помітити снаряди до падіння, в польоті, га?
— Ну, ви надто багато вимагаєте від нашого рефлектора, генерале! — Івенс коротко засміявся старечим, деренчливим сміхом. — Адже вони всього півметра в діаметрі. Хіба тільки, якщо вони дуже блищатимуть на сонці.
— Без п’ятнадцяти перша, — не дослухавши його, сказав Х’юз і схилився до свого окуляра.
Всі
Срібляста поверхня Місяця була, як і раніше, велично спокійна. Чорний овал кратера Платона трохи посірів, його дна вже торкалися сонячні промені… Слабко цокав годинниковий механізм телескопа. Всі троє повільно вигинали тулуби слідом за рухом окуляра.
Голубувато-білий спалах у темній плямі кратера на мить осліпив звиклі до півтемряви очі. Біла кулька розширилась і піднялася; в усі боки від кратера побігли непроглядно чорні тіні кільцевих скель. Ще через кілька секунд всю пляму кратера заволокла каламутно-сіра хмара куряви, що піднялася з місячної поверхні.
Другий спалах блиснув через хвилину лівіше кратера.
— Є! Чудово! — генерал простягнув свої повні руки назустріч Вебстеру. — Вітаю вас, дорогий док! Удача! Слава богу!
Вебстер мляво відповів на потиск
— Друге попадання не таке вдале… Мабуть, вплинув струс гармати.
Навколо рефлектора метушився Івенс.
— Прекрасно!.. — бурмотів він. — Чудове підтвердження гіпотези. Місяць справді вкритий шаром космічного й метеоритного пилу. Треба зробити спектральний аналіз, — він квапливо почав накручувати на окуляр приставку з призмами аналізатора.
Вебстер дивився на нього, і гостра, хвороблива заздрість до цього старого астронома з сірими вусами й довгою сивою шевелюрою (під небіжчика Ейнштейна) охопила його. Як давно не відчував він цього чистого, без домішок будь-яких сторонніх почуттів, захоплюючого подиву перед таємничими явищами Всесвіту! Чому він не астроном? Чому йому не судилося в чудові зоряні ночі пронизувати телескопом космічні глибини, відчувати гігантські масштаби простору й часу, продумувати величні гіпотези про виникнення світів і про зірки, що розлітаються в усі боки? Чому за всіма його ділами стоїть похмура, загрозлива примара лиха? Чому його велика наука стала в світі страховиськом?..
“Старого схвилювали не попадання снарядів у Місяць, а космічний пил на місячних скелях… Невже снаряди, постріли — все це не потрібне? Так, для науки, певно, ні. А для чого ж?”
Якась важлива думка, яка ще не оформилася в слова, виникла в мозку Вебстера… Але його вже торсав збуджений Х’юз:
— Ну, Герман, зараз треба влаштуватися де-небудь на ночівлю, а завтра — на завод. Початок зроблено, тепер будемо розгортати діло!..
Тієї ночі багато астрономів на західному узбережжі Америки, в Австралії, Океанії, Індонезії, на Філіппінах, на Далекому Сході Радянського Союзу і Китаю спостерігали й сфотографували два спалахи на Місяці біля кратера Платона, викликані не то падінням величезних болідів на Місяць, не то раптовим вибухом якогось захованого в кратері вулкана…
— Скажіть, Рендольф, тільки відверто, ви хотіли б війни?
Машина мчала безлюдним шосе, підминаючи під себе сіру смугу бетону. Обабіч дороги пропливали жовто-зелені пейзажі каліфорнійської осені: скошені поля кукурудзи, спустілі виноградники, поодинокі сосни на піщаних горбах, пальмові гаї. Подекуди було видно будиночки фермерів.
Гори синіли далеко позаду. У відкриті віконця машини било свіже прохолодне повітря. Нежарке сонце висіло над дорогою.