Чорна рада

Кулиш Пантелеймон Александрович

Ч еть!

Ч ј се що? Ч каже йому потиху ирило “ур, показуючи на руц>= перстень.

—коро вздр>=в сторож гетьманський знак, зараз >= одчинив двер>=.

«а тими дверима ще двер>=. <=знов коло дверей козак… аганчик стоњть у ст>=н>= на в>=конц>=. <= той пропустив мовчки, €к побачив перстень. «а тими дверми ще трет>= двер>= >= трет>=й козак при двер€х сторожем. ”з€в ирило “ур у його каганчик >= ключ од глибки.

Ч <=ди, Ч каже, Ч до свого товариша. я буду спов>=дати в’€зн€, дак, може, таке почуЇш, що лучче б тоб>= на сей час позакладало.

ј той йому:

Ч “а € й сам рад зв>=дси заздалег>=дь убратис€. «наю добре, на €ку прийшов ти спов>=дь.

Ч Ќу, коли знаЇш, то

й лучче, Ч каже запорожець. Ч л€ди ж, не входь сюди до самого ранку. ¬>=н п>=сл€ спов>=д>= засне.

Ч «асне п>=сл€ твоЇњ спов>=д>= вс€кий! Ч бурчав, зачин€ючи двер>=, сторож.

¬>=н же виходить у одн>= двер>=, а ирило “ур входить у друг>=. ”в>=йшов >= зараз запер двер>=. л€не, посв>=чуючи по глибц>= каганцем, аж у кутку сидить на голому ослон>= —омко. ќдним зал>=зом за поперек його вз€то >= до ст>=ни ланцюгом приковано, а друг>= кайдани на ногах замкнут>=. ” стар>=й подран>=й с>=р€чин>=, без по€са >= без сап’€нц>=в. ”се харциз€ки поздирали, €к уз€ли до в’€зенн€; т>=лько вишиваноњ ср>=блом да золотом сорочки посов>=стились >=зн>=мати. ¬ишивала ту сорочку небога Ћес€; >= по ковн>=ру, >= по пазус>=, >= по л€х>=вках широких рукав>=в повиписовала голубонька ср>=блом, золотом >= блакитним шовком ус€к>= кв>=тки й мережки; а „ереваниха подаровала њњ безталанному гетьманов>= на пам’€тку гостюванн€ в ’марищ>=. “ак отс€ т>=лько сорочка зо всього багатства йому осталась; >= чудно, >= жал>=сно було б ус€кому дивитись, €к вона у т>=й м>=зерний глибц>= >=з-п>=д староњ с>=р€чини на гетьманов>= с>=€ла!

ѕостановив ирило “ур на в>=кн>= каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’€зн€. “ой дивитьс€ на його мовчки. fостав запорожець >=з-за хал€ви ножаку >= показуЇ —омков>=. “ой >=зв>=в до неба оч>=, охрестивсь:

Ч ўо ж? Ч каже. Ч –оби, що тоб>= сказано робити.

ј ирило “ур сипким, гугнивим голосом:

Ч ’>=ба ж тоб>= не страшно вмирати?

Ч ћоже б, мен>=, Ч каже —омко, Ч й страшно було, €кби не було написано: ЂЌе убойтесь от убивающих т>=ло, душ>= же не могущих убитиЕї

ј “ур каже:

Ч “а се ти так м>=зкуЇш, поки не почув зал>=за за шкурою. ќсь ке лиш, € трошки р>=зону по грудин>=…

Ч јдова утробо! Ч крикне тод>= —омко. Ч Ќевже тоб>= мало моЇњ кров>=? “и ще хочеш навт>=шатись моњми муками! Ѕачу по твойому голосу, що ти, €к паскудний черв’€к, живучи п>=д землею, звик >=ссати кров христи€нську! “ак упивайс€ ж, гадино, у моЇ т>=ло! Ќе почуЇш ти, пакосний, €к —омко стогне!

Ч fобре, Їй-богу, добре! Ч каже тодi ирило “ур своњм голосом, ховаючи нiж на хал€ву. Ч й-богу! Ч каже. Ч ћенi здаЇтьс€, що € смик, а всi люде скрипки: €к поведу, так вони й грають! Ќе життЇ € на свiтi коротаю, а весiллЇ справл€ю.

Ч ўо се! Ч каже —омко. Ч Ќевже € од нудьги починаю з марою розмовл€ти? —кажи, на >=м’€ боже, чи справд>= ти ирило “ур, чи се вже мо€ голова починаЇ з печал>= туман>=ти?

«апорожець зареготав.

Ч ўе й питаЇ! ј €ка б же шельма, опр>=ч ирила “ура, пробралась до тебе через три сторож>=? “>=лько в>=н один зачаруЇ вс€кого так, що й сам не т€мить, що робить.

Ч ўо ж ти мен>= скажеш?

Ч ј от що € тоб>= скажу. fавай лишень м>=нька на одежу та виходь >=з с>=Їњ пакосноњ €мки. “ут т>=лько б гадин>= жити, а не чолов>=ков>=. ”подобав же чорт знаЇ що! “ам тебе п>=д ЅугаЇвим fубом жде такий же дурень, €к >= €: паволоцький п>=п >=з попен€м. ”же вертавсь у ѕаволоч, думав, що ти попавсь нав>=ки чорту в зуби, так њхав р€тувати паволочан. “етер€, бач, пронюхав, що тут коњть супротив його Ўрам, да, пронюхавши, >= давай тиснуть паволочан Ч притьмом хоче зруйновати м>=сто; так њхав Ўрам р€тувати. ј € послав козака навперейми. Ђѕостривай, Ч кажу, Ч попе, ще, може, вернемо сокола з кл>=тки!ї ј тут >= пом>=ж миром пустив

таку поголоску, що —омко вже на вол>=, так куптесь та жд>=те гасла. “и, може, не знаЇш, сидючи тут, що вже розжовав ус€к харциз€ку <=ванц€. “епер т>=лько гукнеш по ¬крањн>=, дак тис€ча тис€чу попихатиме та до тебе б>=гтиме. ѕ>=дн>=мутьс€ й т>=њ, що не були на рад>=, бо на раду позлазилась до <=ванц€ т>=льки сама погань з ”крањни, а добр>= люде не пойн€ли гольт€пакам в>=ри. “им-то <=ванець >=з поганц€ми таке лихо >= вкоњв! ј з «апорожжЇ теж т>=лько сам>= паливоди на ¬крањну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, т>=лько озвешс€, руку пот€гне >= допомогу дасть. ўо ж ти мовчки слухаЇш, мов € тоб>= казку кажу?

Ч “ого слухаю мовчки, Ч одв>=туЇ —омко, Ч що з сењ буч>= путт€ не буде. Ѕагато розлив христи€нськоњ кров>= ¬иговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й ёрусь погубив земл€к>=в, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметьс€ плисти по ¬крањн>= кров христи€нська н>= на часину? ќтеЇ € ще почну одного супротив другого ставити >= за своЇ право людську кров точити! Ѕо <=ванець з козаками стоњть тепер м>=цно; щоб його збити, треба х>=ба усю ¬крањну надполовинити; а нав>=що? ўоб не Ѕрюховецький, а —омко гетьмановав!

Ч ќт же н>=, коли хочеш знати! Ч каже ирило “ур. Ч Ќе на те, щоб —омко гетьмановав, а на те, щоб правда уз€ла верх над кривдою!

Ч ¬>=зьме вона верх >= без нас, брате ирило. ћоже, се т>=лько на науку миров>= >= пустив господь ”крањну в руки харциз€кам. Ќе можна, мабуть, >=нше, €к т>=лько горем да б>=дою, довести людей до розуму.

Ч “ак оце ти зр>=каЇшс€ свого гетьманського права? Ч питаЇ ирило “ур.

Ч ј що ж би ти робив? ”же коли в мене були й други, й при€тел>=, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други моњ >= >=скренн>=њ моњ оддалече мене сташа >= чуждахус€ >=мене моЇго; тай чого ж мен>= тепер супротив своЇњ дол>= пручатись?

Ч —тарий Ўрам не так думаЇ, Ч каже ирило “ур.

Ч fумав >= € гордо да несито, поки смерть не загл€нула мен>= в в>=ч>=.

Ч Ќу, дармо, Ч каже запорожець. Ч Ќехай воно буде соб>= €к хот€; т>=лько все ж таки у тебе в голов>= зосталось, думаю, довол>= мозку, хоч >= загл€нула смерть у в>=ч>=. Ќ>=чого тоб>= ждать обуха в сих р>=зниц€х, коли тоб>= одчинено наст>=ж двер>=. Ќа лиш, над>=нь в>=длогу та ще оцей персник про запас в>=зьми, то пройдеш скр>=зь огонь >= воду.

Ч ј кайдани? Ч спитав —омко.

Ч ўо нам кайдани? я призапас такоњ розрив-трави, що т>=лько притулю, дак >=к нечистому й порозпадаютьс€. е лиш сюди ноги.

Ч ѕ>=дожди, брате, Ч каже —омко, Ч скажи перше, а ти ж €к зв>=дси вийдеш?

Ч ўо тоб>= до мене? <=ди лишень ти, а € найду соб>= дорогу…

Ч , н>=, м>=й голубе! —ього не буде. Ќехай той гине, на кого господь показав перстом своњм! „ужою смертю € вол>= куповати не хочу.

Ч —мертю! Ч засм>=€вшись, каже ирило “ур. Ч азнаЇ-що городить! ћабуть, тут од вологост>= в голов>= тоб>= завернулось. ћоже, думаЇш, € тут довго сид>=тиму? Ќайшов дурн€! ўе до сх>=д сонц€ опинюсь на вол>=…

Ч як же ти вирвешс€ зв>=дси?

Ч як? “ак €к бог дасть… ћен>= вже про те знати. ’>=ба не чував ти про наших характерник>=в, що намалюЇ углем на ст>=н>= човен, с€де та й попливе, неначе по Ћиману? ј ирило “ур х>=ба вже дурн>=ший од ус>=х, щоб >= соб>= чого такого не видумав?

Ч fивно мен>=, Ч каже —омко, Ч €к у тебе достаЇ охоти жартовати, одважившись на смерть!

Ч х, пане м>=й милий! Ч одв>=туЇ ирило “ур. Ч ’>=ба ж ус€ жизнь наша не жарти? ѕомаже по губах медом, ти думаЇш: от тут-то щастЇ! јж гл€неш Ч усе одна омана! “им-то й кидаЇш њњ за н>=защо. “а що про те балакати! Ќу лиш, давай м>=нька на одежу.