Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
І це, властиво, одна велика історія, поділена на частини, на розділи і на рапсоди, розділені між тих, що сплять. Коли один перестає і мовкне, другий підхоплює його мотив, і так це оповідання іде туди й сюди широким, епічним зиґзаґом, а тим часом вони лежать собі в покоях того дому, безвладні, як мак у перегородах великої глухої маківки, і ростуть на тому віддихові у світанок.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Пенсіонер
Я пенсіонер у достотному і цілковитому значенні цього слова, вельми далеко втягнутий у цю властивість, поважно в ній заавансований, пенсіонер високої проби.
Може бути, що я навіть переступив під цим оглядом певні остаточні й допущенні межі. Я не хочу цього приховувати, що ж бо в цьому такого надзвичайного? Пощо робити тепер великі очі і дивитися з тою облудною шанобою, з тою врочистою повагою, в якій стільки приховуваної радости зі шкоди ближнього? Як мало, по суті справи, мають люди найпримітивнішого такту! Такі факти слід приймати з найбуденнішою міною, з певною
Я часом заходжу туди за звичкою, біля першого числа кожного місяця, і тихо зупиняюся при балюстраді, чекаючи, аж мене зауважать. Тоді розіграється ось яка сцена. В якусь хвилину голова управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, дає очима знак урядникам і раптом говорить, дивлячись мимо мене в порожнечу повітря, з рукою біля вуха: — Якщо мене не обманює слух, то це ви, пане раднику, десь тут між нами у кімнаті! — Його очі, вчеплені за порожнечу високо надо мною, починають косувати, коли він це говорить, лице — каверзно усміхнене. — Я почув якийсь голос із небес і відразу собі подумав, що то мусить бути наш коханий пан радник! — кричить він голосно, з надсадою, як до когось дуже далекого. — То зробіть же якийсь знак, скаламутьте хоча б повітря в тому місці, де висите. — Годі жартувати, пане Кавалкевич, — кажу я йому тихо, прямо в лице, — я прийшов по мою пенсію. — По пенсію? — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали: по пенсію? Та ви жартуєте, коханий пане раднику. Вас уже давно викреслили з пенсійного листа. Як довго ще ви хочете отримувати пенсію, шановний добродію?
Отаким робом вони тепло, животворно і по-людськи глузують собі з мене. Ця шорстка грубуватість, цей безцеремонний стусан у спину дають мені дивовижне полегшення. Я виходжу звідти збадьорений і проворний, і швидко поспішаю додому, щоб занести у помешкання трохи того милого внутрішнього тепла, яке вже випаровується.
Але от інші люди… Надокучливе, ніколи не висловлюване питання, яке я постійно читаю у їхніх очах. Неспромога від нього відкараскатись. Припустимо, що воно так — то навіщо ж ті видовжені міни, ті врочисті обличчя, оте мовчання, яке відступає нібито з поваги, та перелякана оглядливість? Аби тільки ні словечком не зачепити, делікатно промовчати мій стан… Як я розумію цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського самосмакування, самонасолоди своєю, на щастя, іншістю: вони, маскуючися святенництвом, швиденько відхрещуються від мого стану. Обмінюються красномовними поглядами і мовчать, і дозволяють цій речі розростатися у мовчанні. Мій стан! Можливо, він справді не зовсім добрий. Може, в ньому справді є якийсь незначний принциповий недолік! Господи! Що з того? Це аж ніяк не привід до такого хуткого й нажаханого відступу. Не раз я заходжуся від сміху, коли бачу оте раптове серйозне розуміння, оте поквапне визнання, з яким вони немов би роблять місце моєму станові. Неначе це невідпорний, остаточний і безапеляційний аргумент. Чому вони так уже налягають на цей пункт, чому це для них важливіше над усе і чому усталення цього пункту дає їм ту глибоку сатисфакцію, яку вони ховають за маскою сполоханого святенництва?
Припустимо, що я, так би мовити, пасажир, що я — легкої ваги, по суті, понад міру легкої ваги; припустимо, що мені завдають клопоту деякі питання, напр.: скільки мені років, коли святкую день народження і т. д. — хіба це привід, щоб безнастанно кружляти довкола цих питань, немов би в цьому полягала суть справи? Та ні, я не соромлюся свого стану. Аж ніяк. Але я не можу стерпіти того, як вони перебільшують значення одного факту, одного розрізнення, яке, по суті, тонке, як волосок. Смішить мене вся ота фальшива театральність, отой урочистий патос, який нагромаджено над цією справою, оте наряджування моменту в трагічний костюм, сповнений похмурої помпи. А насправді, в дійсності? Нічого більш позбавленого патосу, нічого більш натурального, нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна, так би мовити, музикальність членів. Не можна пройти повз будь-яку катеринку, щоб не затанцювати. Не з веселости, але тому, що нам усе одно, а мелодія має свою, волю, свій упертий ритм. Тож треба відступати. «Маргаритко, скарбе мого серця…» Якось воно занадто легко, занадто невідпорно, щоб супротивитися, а зрештою, в ім'я чого супротивитися такому необов'язковому заохоченню, такій безпретенсійній пропозиції? От і танцюю, а радше, тупцюю у такт мелодії дрібним пенсіонерським підтюпцем, час від часу підскакуючи. Мало хто це зауважує, зайнятий собою в біганині буднів. Я хотів би запобігти лише тому, щоб читач не робив собі необґрунтованих уявлень про мою кондицію. Я виразно застерігаю від її переоцінювання, і то як in plus, так само й in minus. Тільки ніякої романтики. Це така сама кондиція, як і кожна інша — як і кожна інша, вона несе в собі рису найприроднішої зрозумілости і звичайности. Усяка парадоксальність зникає, коли одного разу опиняєшся з цього боку справи. Велике протверезіння — ось як можна назвати
Коли з високо розташованого вікна моєї кімнати дивлюсь на місто — на дахи, вогнетривкі стіни й комини в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид, з пташиної перспективи, ледь розповитий з ночі, блідо дніючий до жовтих горизонтів, покроєних на світлі стрічки чорними хвилястими ножицями воронячого каркання — я відчуваю: ось воно, життя. Кожен з них занурений у себе, у якийсь день, у який прокидається, у якусь годину, яка йому належить, у якусь хвилину. Десь там в напівтемній кухні готується кава, куховарка пішла собі, брудний відблиск пломеня танцює на підлозі. Обманутий тишею час на хвилинку відпливає назад, поза себе, і через ті не лічені хвилини знову росте ніч на хвилястій шерсті кота. Зося з першого поверху довго позіхає і дуже довго потягається, заки відкриє вікно до прибирання; щедро наспане, нахропане повітря ночі ліниво мандрує до вікна, переступає його, повільно входячи в буру і димну сірість дня. Дівчина потягливо занурює руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. Нарешті, з внутрішнім дрожем, з очима, повними ночі, вона витрясає через вікно велику скуйовджену перину, і на місто летять жмутики пір'я, зірочки пуху, лінивий висів нічних марень.
Тоді я мрію про те, щоб стати розносником печива, монтером електромережі або інкасатором каси хворих. Або хоча б сажотрусом. Рано, ледь світає, входиш у якусь легко прочинену браму, при світлі ліхтарика сторожа, недбало прикладаючи два пальці до дашка, з жартом на вустах, і вступаєш у цей лябіринт, щоб десь пізно увечорі, на другому кінці міста, з нього вийти. Цілий день переправлятися з помешкання до помешкання, провадити одну, не закінчену, звивисту розмову, з кінця в кінець міста, розділену на частини між мешканцями, запитати про щось у одному помешканні і отримати відповідь у другому, кинути жарт у одному місці, і довго в дальших місцях збирати плоди сміху. Серед траскання дверей переправлятися через тісні коридори, через заставлені меблями спальні, перевертати нічні горщики, штурхати скрипучі візочки, в яких плачуть діти, схилятися за пожбуреними брязкальцями немовлят. Понад потребу довго затримуватися в кухнях і передпокоях, де прибирають служники. Дівчата, увиваючись, пружать молоді ноги, напинають випуклі підбиття, грають, полискують дешевим взуттям, стукотять талапкими пантофликами…
Ось які мої мрії під час безвідповідальних, узбічних годин. Я не відмовляюся від них, хоч і бачу їхнє безглуздя. Кожен повинен знати межі своєї кондиції і розуміти, що йому личить.
Для нас, пенсіонерів, осінь — то, назагал, небезпечна пора. Хто зна, як важко прийти в нашому стані до сякої-такої стабілізації, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути розпорошення, згублення себе самих із власних рук, той зрозуміє, що осінь, її атмосферні вихори, збурення і конфузії, не сприяють нашій і так загроженій екзистенції.
Є в осені, однак, ще й інші дні, повні спокою й задуми, і вони для нас ласкаві. Трапляються інколи такі дні без сонця, теплі, затуманені і бурштинові на далеких окраїнах. У проміжку між будинками раптово відкривається вид у глиб, на полаття неба, яке сходить низько, щораз нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших горизонтів. Тими перспективами, що відкриваються у глиб дня, мандрує погляд, мов би архівами календаря, наче в розрізі помічає нашарування днів, нескінченні реєстратури часу, що зникають шпалерами у жовтій і ясній вічності. То все нагромаджується і шикується в безплідних і програних формаціях неба, а тим часом на першому пляні — день сьогоднішній і хвилина, і рідко хто підносить погляд до далеких стеляжів цього злудного календаря. Схилені над землею, всі кудись прямують, нетерпляче обминають один одного, і вулиця вся порисована лініями цих прямувань, зустрічань і обминань. Але в тій прогалині між будинками, звідки погляд злітає на цілий низ міста, на цілу оту архітектурну панораму, прояснену ззаду смугою ясности, що зникає до млявих горизонтів — є перерва і павза у гаморі. Там, на розширеному і світлому майданчику, ріжуть дерево для міської школи. Стоять там у чотирикутниках і кубах сяги здорового, живлющого дерева, яке поволі плавиться, поліно за поліном, під пилками й сокирами лісорубів. Ах, деревина, надійна, чесна, повноцінна матерія дійсности, наскрізь ясна й ретельна, втілення ввічливости і прози життя! Як глибоко не шукав би ти в найглибшому її осерді — не знайдеш нічого, чого б вона не виявила вже на поверхні просто і без застережень, завжди рівномірно усміхнена і ясна тою теплою і певною ясністю свого волокнистого м'якуша, зітканого на подобу людського тіла. В кожному свіжому зламі розлупаного поліна з'являється обличчя нове, а однак, таке саме, усміхнене і золоте. О, предивна карнаціє дерева, тепла без екзальтації, наскрізь здорова, пахуча і мила!
Воістину таїнственна чинність, серйозна і символічна. Рубання дерева! Я міг би годинами стояти отак у тій ясній прогалині, відкритій у глиб пізнього пополудня, і дивитися на ті пили, що мелодійно грають, на рівномірну працю сокир. Ось традиція, стара як людський рід. В цій ясній щербині дня, в цій прогалині часу відкритій на жовту й зів'ялу вічність, ріжуть сяги букового дерева з часів Ноя. Ті самі патріярхальні й одвічні рухи, ті самі замахи і згини. Стоять по пахви в цьому золотому теслярстві і поволі вглиблюються в кубики і сяги дерева, обсипані трісками, з маленькою іскоркою задуми в очах, врубуються щораз глибше в теплий і цілющий м'якуш, у зварену масу, і після кожного лупнення мають золотий блиск ув очах, так, наче щось шукають ув осерді дерева, так, наче хочуть дорубатися до золотої салямандри, пискливої вогнистої тваринки, яка постійно втікає в глибину осердя. Ні, вони просто ділять час на дрібні поліна, господарюють часом, заповнюють льохи добрим і рівномірно порізаним майбутнім на зимові місяці.