Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Ти сердилась через Батуріна? Юленько, та він же мені не потрібен!
— Мені теж не потрібен. Я тепер знаю, що це за людина.
І їй стало так легко, немов важкий тягар упав з плечей.
У лабораторії за цей час сталися зміни. Юлю здивувало, що в “акваріумі” сидів Поліщук. Якось по-новому перемістилися робочі столи.
Поліщук підвівся і вийшов їй назустріч.
— Що це означає? — спитала Юля.
— Та от — сюрприз. Можна сказати, з корабля на бал. Поки я їздив, мене тут зробили керівником лабораторії.
— Сподіваюся,
— Знаючи твою вдачу, я теж сподіваюсь, Юленько…
Задзвонив телефон. Поліщук повернувся в “акваріум”, узяв трубку.
— Добре, Вікторе Георгійовичу, пошлю Тернавського. Юля? Приїхала. Я їй скажу, вона зайде.
Юля стояла в приймальні, чекала й хвилювалась. Як часто люди змінюються від простого призначення на керівну посаду! Чи не змінився Віктор?
Секретарка, жінка років сорока п’яти, поспішно заходила на виклик у кабінет, поверталася, дзвонила по телефону.
— Багато у вас роботи, Поліно Андріївно, — зауважила Юля.
— Не ремствую, — відкинула пасмо волосся, що впало на лоб, секретарка. — Тепер і я потрібна стала. Хоч і клопоту додалося, та від безділля втомлювалася більше. До того ж Ковальов учить мене. Тепер я можу з терміналом розмовляти! У Віктора Георгійовича зараз Батурін.
З кабінету долинали голоси:
— Що ж робити з тими, хто запізнюється?
— Давайте звільнимо! Ви від мене цього чекаєте? Як же ви працюєте, коли не знаєте, що робити? Один директор запропонував безплатні сніданки в об’єднанні. Робітники перестали запізнюватися! Він знайшов вихід.
Юля впізнала голос Дудіна.
— То що ж, будемо годувати співробітників? — заперечив Батурін.
— Ну й дивак ви! Я розповів вам випадкову історію, а ви зразу ж берете її до виконання. Самі поміркуйте. Це ж управлінське неробство, коли очікують на рішення.
Дудін вийшов з Батуріним з кабінету і одразу побачив Юлю, яка чекала на нього.
Він пройшов з нею по коридору, озирнувся навсібіч і квапливо поцілував їй пальці.
— Який я радий, що ти приїхала. Хочеш зустрітися з Білобородьком — з двійником, звісно? Зараз ним Попова займається. Я залучив її до цієї роботи, бо часу лишилося зовсім мало. Не заперечуєш?
— Якщо ти вважаєш, що так краще.
— Тоді ходімо. Побачиш, чого ми вже досягли.
Ковальов вийшов на роботу і був украй здивований. Відділів не впізнав: легкі, красиві перебірки між столами, на робочих місцях — термінали, комп’ютери, великі екрани.
Він зупинився посеред коридора, розмірковуючи, куди йому йти. Зайти у “свій” кабінет побоявся. Колишнього місця не побачив… У “акваріумі” сидів Поліщук. Ковальов довго спостерігав, як розходилися співробітники по відділах. Зайшовши в лабораторію, почав перевіряти у всіх завдання на день. Поліщук ходив слідом. Зрештою не витримав:
— Вікторе, ну чого ти присікався? Хіба не знаєш, що завдання всім видає машина?
Ковальов згадав, що повинен виконувати обов’язки заступника директора по науковій частині. Що ж робити? Піти до Білобородька і признатися в усьому? Легко сказати — “признатися”!
Він довго примушував себе зайти в свій кабінет. Відчинив двері до приймальні, побачив секретарку і нерішуче спинився. Він завжди знічувався перед цими суворими жінками у приймальнях.
— Вікторе Георгійовичу, здрастуйте. — Поліна Андріївна підвелася, приязно всміхаючись, і він, зрештою, здолав незриму перепону.
Прочинив двері до кабінету та так і закляк на порозі, почувши слова секретарки:
— З міськкому телефонують!
— Скажіть, що мене немає! — пробелькотів квапливо і вскочив у кабінет.
Увійшов Андрос.
— Вікторе Георгійовичу? Скільки літ, скільки зим! Ви що, хворіли?
— Чому? — спохопився Ковальов. — Я здоровий. Звідки ви взяли…
— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три?..
— Що ви сказали?
— Я себе перевіряю. Ви якийсь розгублений.
— Я? Та ні! Чому ви так думаєте? — Ковальов покрутив у повітрі руками й попрямував до столу. — Роботи дуже багато. — І завмер: зліва пульт, дисплей, мікрофон, на стіні великий екран.
Підніс руку до пульта і затримався: не знав, що робити.
— Гаразд, я пізніше зайду, — усміхнувся Андрос. Ковальов з полегкістю зітхнув.
Задзвонив телефон.
— Вікторе, привіт! — кричав незнайомий голос у трубці: — Тут одна проблема, допоможи…
— Хто це говорить? — не розумів Ковальов.
— Що, друзів не пізнаєш? Василенко, з інституту!
— Не знаю такого.
Залунали уривчасті гудки.
— Вікторе Георгійовичу, — почувся в трубці жіночий голос, — ви мені обіцяли обчислити…
Ковальов кинув трубку.
— Скоріше б прийшов директор: здам повноваження і… до побачення.
Секретарка внесла склянку чаю.
— Дякую, — пробурмотів Віктор.
Огледівся. Кабінет йому сподобався: картини — фантастичні малюнки, гарні меблі, апаратура. Натиснув клавішу, побачив на екрані лабораторію і великим планом — Юлю. Швидко перемкнув і відсахнувся: на нього дивився директор. Квапливо натиснув пальцем іншу клавішу: на екрані виникло обличчя невідомої людини, яка заговорила:
— О дев’ятій тридцять — нарада у Білобородька.
— Вікторе Георгійовичу, — ввійшов до кабінету заводський водій, — машину просять на годинку. Коли ми в райком поїдемо?
— У райком? — здивувався Ковальов. — Ага, мало не забув! Зараз з’ясую.
Білобородько приходив на роботу заздалегідь. У приймальні його нерідко дожидали начальники цехів, навіть робітники. Цього ранку він несподівано побачив серед них і головного інженера Гаркушу.
— Левку Андрійовичу, дзвонив Сиченко, вимагав негайно вкласти угоду з фірмою, — одразу почав той.