Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Дивно, чому це плазмова людина, керована комп’ютером, — почав Поліщук, — скоріше досягла успіху в кар’єрі керівника, ніж реальна, безперечно, наділена інтелектом?
— Очевидно, формальна система керує краще, аніж творчо обдарована, але емоційна, суб’єктивна особистість. Згадайте: впровадив Дудін систему контролю за вашою діяльністю на ЕОМ, і віддача підвищилася.
Сиченко вслухався в розмову і теж згадував, що й він не помітив у Дудіні підозрілого, коли той приїздив до нього у Москву на співбесіду. Він ще так цікаво розповідав тоді про полювання в тайзі.
— Як пояснити,
— Мабуть, плазма утворює тиск, усе інше — дія психологічного настрою.
— Не вірю я, що Дудін робот! — вигукнув Тернавський. — Саме він і є справжня людина. От Батурін — це робот! Йому плювати на моральні критерії, за якими живе колектив, суспільство! Для досягнення своєї мети він переступить через людину. А ненависть до людей — це і є визначальна риса роботів, хоч їм і вводять програму захисту людини. Ні, Дудін — це людина. А щодо його феноменальних можливостей, то вони закладені в кожній людині. Тільки ми не розвиваємо їх. Хіба неправда? Чи не занадто ми захопилися машинами І сподіваємось на їхню всемогутність, а самі перестаємо самовдосконалюватися? Ми все рідше використовуємо власні здібності, передаючи виконавські функції ЕОМ, автоматам, електроніці, машинам. Не вірю я вашим балачкам. Чи, може, ми, люди, непомітно для себе стаємо подібними до роботів?
Юля сиділа знічена. Все, що говорили про Дудіна, ображало її — “система”, “робот”. Зрештою, вона не витримала й вибігла з кабінету. Ніхто не наважився зупинити її. А втім, ніхто всерйоз і не сприймав її почуттів. Нарада тривала без неї.
— Левку Андрійовичу, чому світиться сигнальна лампочка на панелі? — спитав Андрос, підійшовши до стіни. — Адже вона горіла тільки тоді, коли ви вмикали. — Не знаю, товариші, чи відомо вам, що Дудін із співробітниками створив свій аналог у подобі директора. Мабуть, і плазмова система підлягає законам збереження виду. Левку Андрійовичу, перед нами зараз ви чи ваше зображення? — Андрос простягнув руку і, доторкнувшись до директора, посміхнувся: — Вибачте, що перевірив. Чому ж тоді працює апаратура? Дозвольте мені її на мить вимкнути? Я зразу ж і ввімкну.
— Якщо ваша ласка, шановний…
Андрос натиснув на панелі опуклу кнопку, і сигнальна лампочка згасла. І всі побачили, що враз зник Гаркуша, який сидів поруч з директором.
Усі вражено ахнули. Андрос квапливо натиснув тумблер. Гаркуша з’явився знову. Білобородько підвівся, пильно глянув на Гаркушу:
— Оце так… З ким же я тоді працював?
— Виявляється, з візуальним роботом, — сказав Андрос. — Ми провадили експеримент з Дудіним, а він, виходить, вивчав нас!
Несподівано пролунав знайомий усім жартівливий голос:
— Левку Андрійовичу! От і відкрився обман! Пам’ятаєте нашу розмову, коли я переконував вас, що суб’єктивні керівники заважають управлінню? Ви тоді боялися залишитись без заступника. Але ось Гаркуша пішов у відпустку, а всі обов’язки його я переклав на робота. Хіба ви відчули, що Гаркуші немає? І з ким вам було легше працювати?
— Ну й справи, — тільки й сказав Білобородько. — Оце так робот! Та ще й візуальний…
Юля пробігла коридором, спустилася по сходах униз, їй уже не хотілося
Юля сіла на лавочку, обхопила голову руками. З очей ринули сльози, горло зсудомило. Вона дістала з торбинки хустку, щоб запнутися — сховати від людей заплакане обличчя, і враз почула:
— Юлю! Ніколи не надівай цю хустку. Досить, невже ти віриш усім цим балачкам? Я живий. Я приїду до тебе. Ти чекай.
Юля озирнулася… Але позаду нікого, не було. Хто ж це говорив? Юля підвелася, зібгала хустку, і їй ніби стало легше на душі. Де й поділися сльози. Дівчина чомусь подумала, що Андрос міг усе переплутати. Звідки він узяв, що Дудін плазмовий? Що Дудіна немає? Вона відчуває, що він живий, що він і справді повернеться до неї. Треба тільки взяти себе в руки і терпляче ждати: він приїде!
— Володю! — прошепотіла Юля. — Я вірю тобі. Я чекатиму. Я люблю тебе…
Чашечка чорної кави
— П’ятдесят, шістдесят п’ять, сімдесят, — шепотіла Ніна Олександрівна, не зводячи погляду з табло. — Вісімдесят кілометрів за хвилину.
Капсули з манекенами пасажирів набирали швидкості. У підземному вакуумному кільці вони рухалися плавно й безшумно. Василь Петрович, який сидів поруч з Ніною Олександрівною, задоволено спостерігав за її обличчям.
— Ну що? Запишемо в актив? Випробування проходять ідеально.
Ніна Олександрівна усміхнулася, відвела погляд від табло, на якому вже з’явилася цифра “сто”. Так, швидкість капсул могла досягти й двохсот кілометрів. На цьому транспорті пасажир з Москви дістанеться до Хабаровська менш ніж за годину. Циліндричні з комфортабельними салонами вагончики, що скидалися на величезні снаряди, розганялися магнітним гголем і мчали у вакуумному кільці. Хто не пам’ятає з школи дослідів з металевим кільцем, коли воно злітало вгору від взаємодії магнітних полів осердя і кільця? А тут розганялися капсули.
Ця ідея давно зацікавила Ніну Олександрівну. Та лише три роки тому їй вдалося зробити розрахунки, створити модель і таким чином довести доцільність створення надшвидкісної лінії. Тепер розробкою керував Василь Петрович, її заступник. І хоч він знав, що ідея і розрахунки належать Ніні Олександрівні, досягнення у цій роботі вважав своїми.
Досягнення! Якось вони жартома засперечалися. Василь Петрович доводив, що робота — це, те саме, що й спортивна гра, а керівник — тренер. Від того, як він зуміє організувати колектив, той може стати або переможцем, або переможеним.
І вирішили перевірити: хто здобуде більше перемог? Неофіційно розподілили відділ на два підрозділи. Після цього кожен з них вибрав свої теми і підраховував переможні очки.
Комп’ютер майже рік безпристрасно фіксував кожну вдачу і одного, І другого. Василь Петрович так уболівав за свої успіхи, що навіть виграш у теніс вважав досягненням. І тепер, коли випробування системи давали гарні наслідки, спитавши в Ніни Олександрівни згоди, натиснув на клавішу дисплея і ввів ще один бал на свою користь.