Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Розкажи, що сталося.
— Як що? — розгубилася Юля. — Ти вже заспокоївся?
— Юленько, навіщо панікувати? З будь-якої позиції є хороший удар. Треба тільки міцно тримати кий.
— Глузуєш?
Слово за словом, і незабаром Дудін уже все знав.
— Кажуть, ти відзначився? — безжально сказав він Ковальову, повернувшись додому.
— Крах! — тяжко зітхнув той. — Я звичайнісінький невдаха. — Навіщо ти витяг мене в ці наукові лідери? — дорікнув він Дудіну. — Я — рядовий у науці. Не керівник, не мудрагель,
— Несподіваною у людини може бути тільки смерть, усе інше вона повинна передбачати. Стоп!
Він завмер, підняв догори палець.
— Вмикай апаратуру. Я встиг зістикувати модель із системою Білобородька. Казав же тобі, що Тернавський — золото, а не хлопець. Тепер у нас є комплект. Коли закінчилася нарада? Сиченко, певно, ще у Білобородька — нарада продовжується в його кабінеті, тепер уже між ними двома.
І справді, Сиченко в цей час сидів у кабінеті Білобородька. Настрій у йього був препоганий. Не сподівався, що підлеглі можуть вчинити такий опір.
— Левку Андрійовичу, ти мене виручив: своєчасно припинив нараду. При такій протидії оголошувати наказ безглуздо. А Ковальов, як виявилося, слабкий керівник. Думаю, Батурін собі такого не дозволив би.
— Цілком імовірно. Але для того, хто нікуди не пливе, не буває й попутного вітру.
— І то правда, — кивнув головою Сиченко. — Проте завжди треба знати і куди пливти. Таке городити, як сьогодні на нараді ваш Ковальов, може тільки людина взагалі без руля й без вітрил.
— Так двигун стає гальмом! — пролунав у кутку кабінету чийсь голос.
Сиченко рвучко обернувся.
— Як ви тут опинилися?
У кріслі сидів, поклавши ногу на ногу і всміхаючись, Дудін.
— А що? — невинно спитав він. — Заважаю? Пересісти? Пересісти на інше місце? — Він ураз перескочив через простір до Сиченка. Той злякано відсахнувся.
— Ковальов! Ви що — ще й хуліганите?
— Я ненавмисне, я спущуся. Це мені нічого не варто. І несподівано вріс по пояс у підлогу поряд з головним
конструктором управління, який саме заходив до кабінету, Білобородько посміхався.
— Та не бійтесь ви! — заспокоїв Дудін. — Це ж тільки зображення. Невже не зрозуміли? Наша модель формує таке тримірне зображення, яке важко відрізнити від реального об’єкта. Іноземні фірми ще не додумалися до цього.
Ошелешеному Сиченкові одібрало мову.
— А ваш головний конструктор, — звернувся Дудін до нього, — теж голова! Злив до однієї склянки всі наші роботи, зокрема й оцю. — Дудін ляснув себе по грудях, — щоб довести, що всі вони гірші від закордонних. Він штукар, ми так не вміємо.
Сиченко запитливо глянув на Білобородька — топ знічено опустив очі.
— Ви все знали і мовчали? — з докором сказав Сиченко.
— Був певен, розкажу
— Ну, якщо ця дивовижна система працює, то добре, що ми відклали нараду.
— Ура! — закричав Дудін, вимкнув систему і, схопивши Віктора, закружляв з ним по кімнаті.
Ковальов теж нетямився від радощів.
— Тепер я певен, що ти, а не я, потрібен інституту. Давай розкриємо таємницю, і все стане на свої місця.
— Ні, — не погоджувався Дудін і, замислившись, тихо додав: — Є Ковальов — талановитий конструктор. Є Дудін. Ніхто. Але він хоче, щоб його теж визнали і поважали. Я повинен самостійно здобути своє щастя, не ховаючись за чуже прізвище. Самостійно! Поїду все-таки на Північ, як і збирався раніше. А тобі хочу дати пораду. Перебудуй себе. Навчись спілкуватися з людьми. Зрозумій, чого ти вартий без людей, без їхньої підтримки, їхнього визнання. Жити для людей — не пусті слова. Я це зрозумів!
Дудін приїхав на вокзал з Ковальовим і довго не заходив у вагон, чекав на Юлю.
“Прийде чи не прийде?” — тривожився він і, розмовляючи з Віктором, весь час позирав на годинника.
Вона вибігла на перон за кілька хвилин до відходу поїзда. Дудін кинувся їй назустріч.
— Юлю! — він узяв її за руку і відвів убік.
— Чому такий несподіваний і поспішний від’їзд? — стурбовано спитала вона.
— Я їду на Північ…
— Чого?
— Так вирішив.
— Сам? Чи, може, тобі пропонують нове місце?
— Юленько, дорога моя людиною, відгадала: пропонують. Але такі посади не затверджуються міністерством і називаються просто: токар, фрезерувальник, слюсар. Я хочу тобі відкрити правду. Я не Ковальов. Віктор стоїть он там — біля вагона.
Юля зиркнула туди, куди показав Дудін, і побачила Віктора: вона одразу ж вловила різницю між ним і його двійником. Незначну — у виразі обличчя, у манері стояти, рухатись, у зачісці. У Віктора волосся завжди було скуйовджене.
— Річ у тім, що я — Дудін, Володимир Дудін. Ми зустрілися з Віктором у Москві. Я не талант. Освіта — лише чотири курси інституту… Не маю ні дому, ні засобів до життя. Щоправда, працював з півроку за Ковальова, і, здається, ви були задоволені.
— Не вірю, — шепотіла Юля. — Це якесь непорозуміння. Я люблю тебе, Вікторе…
— Я — Володимир.
— Хай. Але я все одно кохаю тільки тебе.
— Хоч і йнаєш тепер, хто я?
— Я знаю тебе давно…
Дудін обняв Юлю і поцілував.
— Але чому на Північ? — випручалась вона з його обіймів. — Ти можеш працювати і тут. Вікторе Георгійовичу! — гукнула Юля до Ковальова і потягла Дудіна до нього. — Скажіть, нехай залишиться.
— Я казав. Згоден навіть, щоб він працював замість мене.
— Ні, друзі, я — Дудін. У мене є руки, голова. І в цій голові теж дещо є, я впевнився, коли працював у вас.