Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Гадаю, якщо ви закохаєтесь, ваше зображення стане набагато приємнішим, — не без іронії зауважив наставник.
— Ви мене наштовхнули на думку: це ж іще одне застосування моїх досліджень. А й справді цікаво, як впливає на людську зовнішність любов?..
— Неймовірно! — схопився Михайло Йосипович за голову. — І навіщо я тільки сказав вам про це? Ви одразу полізли у нетрі!
Відлітав я додому надвечір. У літаку мене не полишала ця маячна ідея: дослідити вплив на людину почуття любові. Я відразу ж заходився креслити схеми, структури клітин, з головою поринувши в розрахунки. І, напевне, справляв враження дивака, бо вловив на
Вже біля дому сховав у портфель папери і опорядився — поправив галстук, струсив з піджака порох і пригладив волосся… Я мимохіть робив так щоразу, коли опинявся перед цим будинком — кам’яницею на п’ять кімнат, з широким передпокоєм, просторою кухнею, ванною і величезним підвалом. Міцно змурований, піднятий на високий фундамент, він скидався на маленьку фортецю. У цій фортеці я й наймав за тридцять карбованців кімнатку. “Знайти б підходящий об’єкт, — продовжував я обмірковувати проблему, — щоб перевірити вплив оптимального режиму праці, відпочинку, навантажень. З кого почати? Можна з себе”.
Відчинив хвіртку і, побачивши хазяйку, мимоволі сповільнив ходу. Вона стояла на ґанку з мискою в руках. Як завжди, у синьому довгому халаті в білий горошок і стоптаних хатніх туфлях. Обличчя її ховала хустка, але я вже знав його до найменших подробиць: ніс з горбочком, що надавав обличчю виразу різкості й хижості, припухлі, хтиві губи, зелені очі, які завжди дивилися глузливо й з докором. Та все одно вона була вродлива. Навдивовижу чудовий витвір природи.
“Витвір природи” рвучко махнув мискою, вихлюпуючи воду, й мало не облив мене з ніг до голови. Я відскочив, але моєму костюму таки перепало.
— Здрастуйте, Анно! — приязно привітавсь я й усміхнувся, чекаючи усмішки у відповідь. Але хазяйка тільки кивнула головою. — Ось, прилетів уже, — винувато додав я по паузі, неначе виправдувався, що повернувся і знову завдаватиму їй клопоту тим, що живу тут.
Мені було незатишно і незручно у цьому домі.
— До речі, — лепетав я запобігливо, — перед від’їздом не встиг заплатити вам за квартиру. Не лаяли? Я дуже вдячний, що ви прихистили мене. Поки що з гуртожитком нічого не виходить.
Я діставав гроші, а сам крадькома поглядав на Анну: холодні очі, підведені голубими тінями, тонкі вискубані кутиками брови робили риси її обличчя неприродними. Мене взагалі вражала якась фотографічність у зовнішності цієї молодої жінки. І в той же час гладенька біла шкіра, ніжні рожеві губи, м’який овал підборіддя. Все це створювало подвійне враження, і я так досі й не зміг скласти думку про цю жінку.
Зненацька на мене загавкав собака. Я одступився й замість того, щоб гримнути на нього, почав лагідно усовіщати:
— Ну, годі, дурненький! — А сам подумав: “Це вже й справді, як Молчалін: “Всім догодити й навіть псу”. — Ти що, не впізнав?
Пес раптом завиляв хвостом, ніби хотів загладити провину, що так необачно сплохував.
Це був чи не найзанехаяніший собака на всій вулиці. Величезний, з довгою зваляною шерстю, в якій позастрягали солома й сміття, з брудною від недоїдків мордою. Він сидів біля своєї буди, дивився на світ вузькими сльозавими очима і обгавкував усе, що потрапляло на очі. Лють викликали в нього тільки чужі собаки. Коли вони пробігали мимо огорожі, він схоплювався й, волочачи
Хазяйка вичікувально, ледь скрививши губи, дивилась, як я відлічую гроші.
Я простягнув їй червоні папірці і спитав:
— Навіщо ви тримаєте собаку на ланцюгу? Від тривалого лежання він здохне.
— Нічого з ним не станеться, — байдуже відповіла вона, ховаючи в кишеню халата гроші. — А здохне, теж збитку не буде: з шкури шапку зшиємо.
Богар уже заспокоївся. Поклав голову на передні лапи й віддано, некліпно дивився на хазяйку.
— Тільки спусти його з ланцюга, — сварливо говорила Анна, — враз витолоче всі полуниці. Та й не в ладах він з сусідською вівчаркою. Спробуй відв’яжи, і почнеться гризня.
— А мені його шкода. Я б одв’язав, — ступив я до собаки, боязко простяг до нього руку. — Богарчику, послужиш науці? Ти хороший. Я тебе відмию, відчищу, відшкребу, зроблю красенем і поведу в лабораторію. Ми тебе обстежимо й визначимо, що тебе чекає в майбутньому. Згоден? — і я обережно доторкнувся до його шерсті.
Богар немов розумів: дивився в очі й бив хвостом по землі.
— І як це я не додумався до цього раніше? Ти ж найкращий, найвдаліший індивідуум для обстеження. Вікові характеристики у тебе змінюються швидше, ніж у людини. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму Богара в лабораторію? — звернувся я до хазяйки. — З ним нічого не станеться. Я проведу дослід, який йому аніскілечки не зашкодить.
— Е, ні! — махнула рукою Анна і, засміявшись, додала: — Ось якщо зарахуєте його в штат науковим співробітником… — І пішла в дім, задоволена своїм дотепом.
З молодою хазяйкою у мене склалися незвичайні стосунки. Вона допомогла мені в скрутну хвилину, коли я приїхав у це невеличке містечко і шукав, де оселитися. Анна найняла мені кімнатку, і я був вдячний їй за це. Та це була людина настрою. Іноді вона зустрічала мене усмішкою, і в такі дні бувала балакуча. Найчастіше це траплялося тоді, коли вона закінчувала прибирати в кімнатах. Робила вона це особливо ретельно, навіть із захватом. А інколи не розмовляла зі мною тижнями. Дивилася невдоволеко, вичитувала за погано витерті ноги, за плямочку на паркеті, за ненароком упущену на підлогу перфокарту. При цьому обличчя її ставало злим, неприємним. Що у неї робилося в душі, я не знав, та й навіщо мені було знати, коли я в цьому домі був тимчасовим мешканцем?
Чоловік хазяйки йшов з дому рано, а повертався пізно. Коли ми зустрічалися з ним у коридорі чи передпокої, він кидав на мене невидющий погляд, я схиляв на знак вітання голову, у відповідь чув невиразне бурмотіння. І ми розходились. Він не цікавився своїм мешканцем, я не прагнув з ним налагодити стосунки. Гроші за квартиру я платив хазяйці, бо одразу зрозумів: головна роль у цьому домі належить їй. В розмові Анна ніколи не згадувала про свого чоловіка, так наче його й не було. Якщо часом щось і розповідала про сім’ю, то здебільшого про себе.