Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Цю доброту я знаю. Для чого вам це недоречне знайомство? Адже ви, напевне, маєте сім’ю?
— То й що? Гидко навіть уявити такий собі спарений світ, у якому всі живуть самі по собі і нікому немає діла до інших.
Ця довга тирада розсмішила її:
— Але знайомлячись зі мною, ви утворюєте ще одну замкнену пару. Мабуть, саме в цьому і є мудрість природи?
— До біса мудрість! Часом вона оглуплює, — з запалом сказав він, пильно дивлячись їй у вічі, і вона зніяковіла.
Дивно, чому її збентежив цей погляд?
— Дозвольте,
— Мене нікуди проводжати. Я чекаю закінчення робочого дня, — сумно засміялася вона. — А потім…
їй чомусь не захотілося повертатись у КБ. Вони разом вийшли з магазину, трохи постояли на перехресті. Він узяв її під руку. Вона випручалась.
— Що з вами? — спитав він.
— Ви занадто сміливий. До того ж ви не боїтеся, що вас побачить хтось із знайомих або дружина? Не люблю сцен ревнощів.
— Я не одружений.
— Облиште, я не наївне дівчисько, щоб повірити в це.
— Ваша справа, вірити чи ні. Чомусь люди з більшою насолодою тішаться недовірою, люблять чорнити, бачити гірші людські риси, ніж помічати хороше. Погляньте на світ інакше. Невже програєте від цього? Щоправда, відданість іншим виникає тільки в тих, хто відданий сам. Не всім це під силу. Декому світ уявляється сукупністю вад, пристрастей і ненависті.
— Хіба? Звідки ви це знаєте? Ви, мабуть, філософ? Куди ж ви тепер поведете мене, якщо я довірюся вам? — іронічно спитала вона, сподіваючись прискорити розв’язку.
На це запитання чоловіки відповідають так однотипно: одні пропонують ресторан, інші запрошують до себе в гості, треті, навпаки, набиваються у гості. Якщо він повторить один з цих варіантів, вона посміється і залишить його тут самого.
— Ходімте на набережну, — промовив він. — Сьогодні так красиво: на деревах іній, навколо все в снігу. Якби ще визирнуло сонце… Ви відчували, як у горах пахне сніг?
Цей високий регістр знову викликав у Ніни Олександрівни бажання суперечити.
— З хімії відомо, що сніг не пахне.
— Ви тверезий реаліст. Звичайно, цей запах не можна віднести до якогось ароматичного класу. Але навіть невиразний, він іноді викликає спогад про гори, ліс, весну, осінь та й ще багато про що… Ось, бачите, вже легше дихається. Напевне, погода зміниться.
“Вам, може, і легше, — подумала вона, — а от мені, коли не знаю, що робити. Час іти на полігон. А втім, зараз і справді стало трохи легше”.
— Ви, мабуть, поет?
— Ні, я просто ваш знайомий.
— Знайомий? Я навіть не знаю, як вас звуть. А все ж цікаво, хто ви? Яка у вас спеціальність?
— Невже для знайомства чоловіка і жінки це так важливо? Сподіваюся, ви не працівник відділу кадрів?
— Ні, я розробник, — знову сумно всміхнулася Ніна Олександрівна. — А для знайомства чоловіка і жінки важлива спорідненість душ.
— По-вашому, душі теж повинні бути освячені значками про вищу освіту чи кандидатським дипломом?
Більше
— Ви любите природу? — спитав він.
Їй не хотілося відповідати. Мабуть, нема людини, яка б заперечила це. Але навіщо стверджувати?
— Я байдужа до неї, — несподівано сказала вона, прагнучи цим протиріччям істині узнати реакцію на несумісність думок.
— Дивно, жінкам властива ніжність, така ж, як і природі. А найнеприемніше — грубість.
— Грубість у чоловіках ви не осуджуєте?
— Невже вам були б приємні чоловіки, подібні до жінок?
— Їх тепер доволі, — відпарирувала Ніна Олександрівна. — І жінкам часто бракує вибору.
Вони підійшли до моста, який легко завис між двох берегів скутої кригою річки і немов плив у повітрі, помилувалися сповитими морозяним серпанком горами й повернули назад. Якась сила нестримно вабила Ніну Олександрівну до цього незнайомого чоловіка.
“Як же його звуть? Олексій? Юрій? Ні, Олексій…” Вони пішли далі набережною. І враз у Ніни Олександрівни блискавкою майнула думка: “У чому ж причина збою програми? Немов чиясь зла рука спрямовує модель до аварії. Чому машина не реєструє помилок у програмі? Таке враження, немов команди спеціально виконують аварійну ситуацію. Але чому?..”
— Що ви так наполегливо обмірковуєте? — спитав Олексій. — Я відчуваю, весь час думаєте про якусь машину, програми…
— Чому це ви так вирішили? — здивувалася вона, але не призналася, що й справді думала про роботу.
— Ви чимось стурбовані. Я це одразу помітив, ще у кафе. Чи не можу я допомогти вам?
— Мені ніхто не може допомогти, окрім мене самої. До того ж настрій мій помітно поліпшав. Але це не ваша заслуга. Просто я випила міцної кави. — Вона зраділа, що знайшла привід під’юдити його.
— Я не маю найменшого сумніву, що саме вона спричинилась і до вашої прихильності до мене, — не залишився в боргу незнайомець.
— Дивно, — мовила Ніна Олександрівна. — Стільки років живу в цьому містечку, а ніколи не зустрічалася з вами.
— А що ж тут дивного? Чоловіки часто бувають відлюдьками. Робота — основне в нашому житті: дослідження, випробування, відрядження кудись на Далеку Північ чи за кордон. Якщо ж не ладиться експеримент, трапляється, що й тижнями не виходиш з лабораторії. Сьогодні забіг на хвилинку в кафе. У мене ще багато роботи, сидітиму допізна, а ось… гуляю. Проте не жалкую. Мені добре. Готовий навіть освідчитися в коханні, та ви однаково не повірите. Я й сам не повірю — надто мало ми знайомі. Але те, що мені з вами добре, — свята правда. Бачите, я майже признався у своїх ніжних почуттях до вас…