Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
Так я дізнався, що родом вона з села, вчилася в інституті, вийшла заміж і залишилася жити в місті. Працює в екскурсійному бюро.
Були у хазяйки діти: хлопчик років семи й маленька дівчинка. Але жили вони в матері хазяїна, і коли приходили додому, трималися напружено, скуто. Анна постійно осмикувала їх — вона любила ідеальний порядок. Він панував у домі неподільно. Паркет і меблі сяяли. Кожна дрібничка лежала на своєму раз і назавжди визначеному місці. Все це, звісно, пригнічувало дітей, вони нудились і пожвавлювалися, лише коли збиралися до бабусі. Тоді дім наповнювався їх дзвінкими голосами.
Іноді господар приходив рано. Анна переодягалась,
Я ступив у коридор і побачив дітей. Підморгнув хлопчикові і погладив його по голові. Але той вивернувся, на обличчі в нього з’явився вираз такої ж, як і в матері, суворості. Дівчинка прошепотіла щось братові і засміялася голосним дзвіночком.
— Агіко! — долетів докірливий голос хазяйки, і сміх у ту ж мить урвався.
Я ввійшов у свою кімнату, а за кілька хвилин до мене постукала хазяйка. Вона була вже переодягнена.
— Я відведу дітей до бабусі. Ви тут пригляньте за домом, — сказала вона й усміхнулась.
І скутість, яка тримала мене, мов у лещатах, ураз послабшала, я навіть відчув себе до деякої міри господарем.
Як тільки хазяйка пішла, я одв’язав Богара і привіз у ванну. Пес стояв під душем спокійно, а я старанно намилював його. Богар не виривався, не скавучав, ніби відчував приємність, що з нього змивають багаторічний бруд. А коли пустив, пес вистрибнув з ванни і так струсився, що навіть стеля стала мокрою. Я присвиснув: не перепало б мені від хазяйки. Накинув на собаку простирадло і почав витирати довгу посвітлілу шерсть.
— Хороший, красивий Богар, — примовляв я. — Навіть біла пляма на лобі. Це ознака собачої шляхетності. Я тобі в будку свіжої трави принесу, не забруднишся. Завтра підемо до лабораторії, наші дівчата пригостять тебе цукерками…
Повернувшись, Анна зайшла до мене в кімнату.
— А ви все працюєте, інженере, — сказала вона докірливо. — Коли ж жити? Наче відлюдько. Чаю хочете?..
Анна була знову в домашньому халаті. Поставила переді мною чашку з чаєм і сіла на ліжко, бо другого стільця в кімнаті не було. Вона заклала ногу на ногу, оголивши їх вище колін. Я мимоволі замилувався ними: вони були гарні.
— Анно, ви не боїтеся, що я зурочу вас? — шпигнув я її.
— Ви? — здивовано вигукнула вона і засміялась, насунувши на голі ноги халат. — Ні, — вже серйозно сказала вона. — Таких, як ви, не боюсь. У вас же ні кола, ні двора. А про заробіток і говорити годі.
— А до чого тут заробіток? — заперечив я, знищений її сміхом.
— Спокусник без грошей мені не загрожує. Скільки ви одержуєте?
— Сто вісімдесят, — відповів я.
— Та я такі гроші за переклад статей, не виходячи з дому і навіть сидячи в кріслі, одержую. А екскурсійне бюро? Воно дає не менше. Втім, якби схотіла, могла б мати й більше. Наш будинок на мої гроші збудовано. Тепер розумієте, “при чому тут заробіток”?
Це був відвертий цинізм. Але я не хотів вірити в те, що Анна справді так думає. Могла й навмисне все це сказати, щоб подражнити? Хто я для неї? Квартиронаймач? Вона жінка, видно, лукава. І враз мені спало на думку: “А як зміниться зовнішність Анни через п’ять — десять років? Під очима, певно,
— Анно, хочете, поворожу? Скажу, якою ви станете через п’ять — десять років?
— Принести карти? — озвалася вона зацікавлено.
— Ні-ні, — заперечив я, дістав з папки опитувальні картки і подав їй. — Досить відповісти на всі ці запитання і обстежитись у лабораторії. Я введу в машину ваше зображення, ось ці дані. Машина подумає, обчислить, проаналізує, потім покаже, якою ви станете через кілька років. Навіть фотокартки видасть!
— Дурниця! — не повірила молода жінка. — Якась бездушна машина вгадає майбутнє людини? Цього не може бути. Не дала собаку, то за мене вирішили взятися?
— Ну, навіщо ж так? Я працюю у цій галузі. Може, боїтесь?
— Я? Боюся?
Вона пересмикнула плечима і обережно, немов очікуючи якогось підступу, прочитала кілька запитань у картках. Текст, видно, її зацікавив. Поглянувши на мене, вона усміхнулася, взяла тестові картки, рівненько склала їх і, не промовивши й слова, пішла.
Чи зважиться вона на експеримент? Щось мені підказувало: зважиться, і я чекав її. Мої надії справдилися.
Невдовзі Анна повернулась і віддала мені заповнені таблиці.
— Тут є питання навіть про роботу. Хіба вона може якось вплинути на мою зовнішність у майбутньому?
— Робота завжди викликає в людини емоції — позитивні чи негативні. Вам подобається ваша робота?
— А що іще треба жінці? Зустрічаються цікаві люди.
— Хотів би потрапити у вашу групу, щоб почути, як ви розповідаєте про своє місто.
— Хочете, розкажу легенду про юнака, який переміг дракона? Не чули? Кажуть, там, біля річки, — вона кивнула на вікно, за яким стояла ніч, — жив дракон. Досить йому було тільки поглянути на живу істоту, як та одразу ж гинула. Багато відважних юнаків ставали на боротьбу з драконом, і ніхто не повертався. У однієї жінки був син, та такий красень і розумник, що годі шукати на всьому білому світі. Його батько, як і багато інших, загинув у битві з драконом. І мати, боячись, щоб і сина не спіткала така доля, як тільки він підріс, послала його вчитися у далекі краї. Через кілька років син повернувся освіченим і сильним. І сказав матері: “Піду битися з драконом!” — “Сину мій, — відповіла постаріла жінка, — багато хто вже ходив, і жоден не повернувся. Твій батько теж загинув. Подумай, синку, про мене, про мою самотню старість”. — “Не можу я, мамо, сидіти, коли дракон губить людей. Хіба для того ти посилала мене вчитися, щоб я відсиджувався?” І попрямував до річки, де жив дракон. Підійшов до його лігва так близько, що почув з печери дихання потвори. Почепив собі юнак на груди велике дзеркало і закричав на весь голос: “Виходь, чудисько погане! Прийшов я з тобою битися не на життя, а на смерть!” Прокинувся дракон, виліз із лігва. Куди не гляне — палахкотить пожежа. Ось уже по траві вогонь біжить, ліс займається. Погляд дракона впав на юнака — смертельний потік променів з очей потвори відбився віддзеркала. І таким сильним був той потік, що наскрізь пронизав він драконові серце, і той упав біля свого лігва мертвий. Відтоді у нашому краї літають птахи. А люди сміються, співають і славлять відважного юнака.