Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Що з автоматикою? — захвилювалися жінки. — Зараз застрянемо.
Але ліфт зупинився, двері розсунулись, і Дудін вийшов у коридор. Довгий ряд скляних дверей і на кожних табличка. А за дверима — люди, папери. Один підпис лягає на другий. Дудін ішов уздовж коридора, читав таблички.
Спочатку був “Заступник директора”, потім “Начальник відділу”. А далі що? Може, зазирнути?
Тернавський сховався від Ковальова у відділі комплектації і весело романсував з дівчиною, що сиділа за великим столом, заваленим паперами.
— Чому
Зайшла секретарка, привіталася, подала дівчині документи, зачекала, поки та розпишеться в книзі, й вийшла.
— Ну то як? Прийдете? — перепитав Тернавський.
— Не знаю.
— Господи, такий гидкий настрій, а ви ще й відмовляєте. Ось зараз зроблю літак і заберу вас із собою!..
Теревенячи, Тернавський склав з якогось папірця літачок і пустив його у вікно. Дівчина ахнула:
— Ви ж листа з міністерства викинули! Там підпис начальника управління!
— Он як! Я й гадки не мав, що ви, рядовий технік, непомітний клерк відділу збуту, листуєтесь із самим Сиченком.
— Зовсім не з Сиченком, а з таким самим працівником, як і я. Начальник тільки підписує.
— То що ж, по-вашому, начальник існує тільки для підписів?
— А ви як думали? Що ж з листом робити? Він же зареєстрований!
Вона підвелася, підійшла до вікна, побачила, що літачок зім’яли й забруднили машини і зітхнула:
— Ну, гаразд. Може, і обійдеться. Не помітять, що з тисячі листів на один не дано відповіді.
— Віктор Георгійович? — схопився Тернавський. У кабінет зайшов Дудін. — Я на хвилиночку, зараз закінчу документацію!..
Він кулею вилетів з кімнати. А Дудін пішов за ним слідом. Відчинив двері лабораторії, у які хапливо заскочив хлопець, і завмер: де він бачив цю дівчину? “Маша!” — пригадав її ім’я. Так, це з нею стояв Віктор в аеропорту. Тоді Дудін уперше почув її ім’я. Це її фотокартка висить у Віктора в кімнаті.
Дудін сів за стіл, на якому стояв термінал, поклав руки на клавіші. На екрані виникли спочатку троянда, потім ромашка, а тоді зображення Маші.
— Тільки цього нам не вистачало! — вигукнула руда дівчина, що сиділа у глибині лабораторії. — Усе пропало, і з’явилася наша цяця!
Попова розгубилася, коли побачила своє зображення на екрані.
— Вже й на екран пролізла! — буркнулл рудоволоса.
Дудін встав, підійшов до неї, підморгнув і несподівано для себе сказав, звертаючись до всіх:
Дві жінки руді! Ви із сонцем повінчані. Дало воно вам і тепло, і снагу, І вроду, і душу, весною заквітчані, І зливу волосся, таку осяйну…Співробітники перезирнулися, почали перешіптуватись, вражено дивилися на Дудіна. Хтось навіть спитав:
— Вікторе Георгійовичу,
— Ковальов, негайно до Білобородька!
Дудін не звернув на це ніякісінької уваги і читав далі:
Обрав би руду я, як сонце палючу, - Святу, що дарує і ніч, і зорю… Одну лиш обрав би я, милу й ваблючу… Та дві їх… Якій же сказати: “Люблю”?Юля і Маша спантеличено дивилися на Дудіна.
— Вікторе Георгійовичу, вас директор викликає. Ви так захопилися віршами, що навіть і не почули, — ущипливо зауважив Тернавський.
— Кого? Мене? — перепитав Дудін. — Шкода. Так добре з вами.
І, вклонившись, вийшов з лабораторії. Зображення Маші відразу зникло з екрана, поновилася колишня інформація.
В коридорі Дудін спитав у якогось співробітника, де кабінет Білобородька. Той здивовано глянув на нього і показав рукою. У приймальні Дудін прочитав на табличці ім’я та по батькові “генерального”, поглянув на секретарку і постукав зігнутим пальцем у двері.
За великим столом він побачив літнього, років шістдесяти, чоловіка. Обличчя суворе, трохи видовжене. Одна брова вища за другу. Крізь окуляри дивилися цікаві, гострі очі, які немов просвердлювали співрозмовника.
— Сідай-но, шановний. Що ж це ти підводиш об’єднання? Андрос приїхав з перевіркою, а ти взявся з’ясовувати взаємини з Батуріним? Ну, добре, рубонув правду-матінку. Гадаєш, усі ці проблеми хтось за нас вирішить? Андрос допоможе? Якщо самі не здолаємо…
Дудін розгублено мовчав.
До кабінету прослизнув Батурін. Побачив Дудіна, напружився.
— Що вам тут треба? — спитав тихо. — Новий скандал затіваєте?
— Я запросив, — озвався Білобородько, явно невдоволений втручанням Батуріна.
— А я думав, він скаржитись прийшов. Ось я тут наказ на нього заготував. Вліпимо догану, щоб надалі думав, коли, що і де говорити.
Білобородько взяв списаний дрібним почерком папірець, прочитав, насупився, кутики його губів зметнулися вгору. Він ще на якусь мить затримав папірець і передав його своєму заступникові.
Почалася нарада.
Один по одному підводилися начальники цехів, звітували про роботу. І чим більше говорили, тим гучніше лунали голоси. Розпалилася суперечка. Директор слухав, постукуючи пальцем по столі. Тільки-но хтось підвищував тон, стукіт ставав голосніший. Якщо й це не допомагало, тихий, але владний голос нагадував:
— Шановний, сядь, охолонь. Коли киплять пристрасті, істина випаровується! Нехай Гаркуша пояснить, він — головний інженер, йому й карти в руки.
А Дудін сидів і думав: ну навіщо збирати людей, коли й так усе ясно… Підняв руку. Директор довго не помічав її, зрештою кивнув головою.”