Довга ніч над Сунжею
Шрифт:
— В тебе така ж інформація, як і в мене!.. — буркнув Глобус. Тоді подивився на мене з якоюсь цинічною втіхою. — Побазарим, друг?
— Пішов ти… — знову обізвавсь я.
— Ну що ти оце зарядив: пішов та пішов! — скривився Глобус. — Я до тебе, як до людини, а ти… Запитання: де твоя фірма купує зброю?
Я знову мовчав. А що мені зоставалося робити, в дідька!
— Позакладало?
— Цей нічого не скаже, — втомлено озвався Околєлов. — Такі ніколи нічого не кажуть.
— Та знаю, знаю!.. — буркнув Глобус. — Але якщо його порізати на
Околєлов стенув плечима.
— Через чотирип'ять діб! А тобі вже сьогодні треба вилітати в Грозний…
— Навіщо? — несподівано поспитавсь я.
— Глохни! — гаркнув на мене Глобус. — Ти будеш відповідати на запитання?
Я посміхнувся. Певне, щось було зловісне в тій посмішці, бо Околєлов неспокійливо озирнувся.
— Послухай, — сказав я, — ти… Глобус! Ти знаєш, яка твоя найбільша помилка у війні з «Тартаром»?
— Яка ж? — незворушно поспитався Глобус.
— Ти не повинен був брати мене в полон. Я уб'ю й тебе, і твоїх поплічників. Ти навіть не підозрюєш, в яку халепу ти вскочив.
— Ти? — здивувався Глобус. — Мене?!
— Не сумнівайся! — так само зловісно посміхнувсь я. — Ти вже труп, зрозуміло?
Глобус зареготався, аж відлуння пішло гуляти підвалом.
— Слухай, — сказав він, — казьол… Та за годину ти будеш благати, щоб тобі вкоротили віку! За годину ти будеш, як свиня, з котрої живцем злупили шкуру! Ти будеш качатися в своєму лайні й вити мов дикий звір! Ти заплатиш за кожного з наших людей, подумай! Як можеш ти погрожувати мені?!
— Побачиш! — коротко сказав я. І прикрив повіки, даючи на здогад, що балачку закінчено.
— Е, — сказав Глобус, і в його голосі забриніли металеві нотки, — ти, клієнт! Я до тебе звертаюсь, е!
— Краще гукнути Кошу! — сказав Околєлов. — той своє діло знає… Цей клієнт повинен хоча б заплатити за свій наїзд на «Лотос». Коша не дасть йому швидко вмерти, — діб із п'ятьшість він протягне… Хоч як на мене, то краще смерть, ніж таке життя!..
Глобус подумав.
— Справді, — сказав він, — що з ним панькатися… Е! — крикнув він, виглядаючи в коридор.
— Че надо? — лінькувато поспиталися звідти.
— Как отвечаешь! — гаркнув Глобус. — В рыло захотел, да? Позови Кошу, в темпе!
— Глобусе! — буркнув я, не розплющуючи очей.
— Хочеш говорити? — хутко обернувсь він до мене.
Я покрутив головою, — наскільки це було можливо в моєму становищі.
— Що ви там замислили в Грозному?
— Ти, — здивувався Глобус, — допитувати мене вирішив, чи що? Вперше з таким зустрічаюся! Ти придурок?
— Угу! — буркнув я. — То що ти там замислив?
До підвалу увійшов Коша. Це був отой сонний неповороткий драб, який вже випробував на мені свого ножа.
— Ножик с тобой, Коша? — лагідно поспитавсь Глобус.
— Всегда со мною! — з готовністю відказав той.
— Работать готов?
— Всегда готов!
Глобус посміхнувся й кивнув на мене.
— Сделай дяде больно. Только так, знаешь… чтобы он сразу
Той облизнув пересохлі губи.
— Клиент будет жить! — пообіцяв він.
— Вот и хорошо, — сказав Глобус. Тоді глянув на мене: — Ну че, крутой, допрыгался? Сейчас ты увидишь, как это плохо, — убивать людей из русской разведки!
— Почекайно! — звелів я, не розплющуючи очей.
— Ну? — спинився він на півдорозі.
— Ти пам'ятаєш мої слова? Пам'ятаєш, що тебе чекає смерть?
Глобус прикро сплюнув.
— Ты или дурак, или больной на голову! Давай, Коша!..
Драбуга підійшов до мене й став, упершись руками в боки. Глобус із Околєловим вийшли геть. Чутно було, як зачинившись, гримнули залізні двері.
— Мужик, — нарешті озвавсь Коша, — а, мужик?!
— Ну? — розплющив я одне око.
— Ты любишь кайф, мужик?
Я спробував поворушити ногами. Безнадійно. Тоді напружив м'язи й відчув, як, впинаючись у тіло, напнулись брезентові паси. Отруєння газом вже сливе минуло, і я почувався й геть незлецьки.
— А кто не любит? — поволі сказав я, розглядаючи його сонний писок.
— Ну, так сейчас кайфанешь… заторчишь, мужик, уу! Гера! — крикнув він, обертаючись до дверей.
— Че? — поспиталися звідти.
— Хрен в сранчо! Давай это самое… ну, ты знаешь!
Двері одчинилися і ввійшов височезний драб. В руці він держав електричну праску.
— О, — зрадів він, мов би побачив мене вперше. — Друг, и ты здесь! Кайф ловишь, да?
— Не трынди! — сказав Коша, забираючи в нього праску. — Кайф он еще не поймал… вот сейчас только начнет ловить!..
Коли Гера вийшов з підвалу, Коша замислено підніс праску до щоки.
— Идет, — нарешті сказав він. — Да… полный ажур. — Тоді глянув на мене. — Ну, мужик, заторчим?
Я збув це запитання мовчанкою. Кому ж як не мені, знати, що таке тортури, — адже я сім років провів у афганському полоні! Людське тіло — це згусток нервів, і пересічний обватель уявити собі не може, наскільки воно може боліти… Я пройшов через випробування, котрі позбавили б розуму звичайного чоловіка, й зумів уціліти, — хіба що трохи з глузду з'їхав, але з часом ця вада стала майже непомітною. З тих пір я зберіг в собі глибоке переконання: не від кулі й не від тортур судилося мені померти, та й загалом не від людської руки. Смерть — це містичне явище, і чоловік вмирає тоді, коли йому призначено… От тільки хто призначає цю годину, так назавжди й зостанеться загадкою.
— Ну, — сказав Коша, підходячи до мене, — поехали, дядя!
Праска зависла наді мною, а відтак поволі стала опускатися на живіт. Я зацікавлено стежив за нею: ось вона знову зависла напівдорозі, тоді опустилася нижче, а ось вже стало чути, як вона пашить сухим лютим жаром… Коша наглядав за мною, і його лице все дужче супилося: в моїх очах він не побачив ані краплі жаху і, будучи досвідченим покидьком, розумів, що на те існують якісь причини. А от які, — він утямити не міг, і це його бентежило.