Довга ніч над Сунжею
Шрифт:
— Гаразд! — зітхнув він. Тоді вихилив келишка й поставив його на стіл. — Відкриваю карти. Повністю, хай тобі всячина! Ти сам вирішиш, — платить мені, чи не платить. Га?
— Давай! — лінькувато сказав я. Врешті, Глобус і без того знає, що полювати на нього випустили мене, — то що я втрачаю, підтвердивши цей факт?
Хан затягнувся й видихнув хмарку диму.
— Ти чув про бригаду Аслана?
— Кого? — не дочув я.
— Аслана… не знаю, як його кликуха! Приїхав з Чечні. Збив групу з десяти душ. Усі чеченці, років по двадцятьдвадцять п'ять. Займаються дрібним рекетом: доять комерційні кіоски, приватні магазинчики…
— Ну то й що?
Він глянув на мене.
— З ними працює Глобус.
Я насторожився ще дужче.
— А ти звідки про це знаєш?
— Днів зо два тому я
— Знаю, чого ж! — буркнув я. — Торік власноруч провалив йому черепа!..
— Отот! Так от, цей Щур сказав мені, що в них проблеми з бригадою Аслана. Чеченці вторгаються у сферу їхнього впливу. Були розборки, й один із людей Аслана скалічив чотирьох бойовиків Щура. Я здивувався, бо ніхто з чеченців не знає рукопашної, — принаймі аж наскільки, щоб завалити чотирьох. На те Щур сказав, що той драбуга найстарший з усієї бригади, спортсмен, стрижеться наголо, в рекеті особистої участі не бере. Наймають його немов би зі сторони… або ж це просто послуга за послугу! Певна річ, все це іще нічого не доводить. Однак Щур обмовився, що хтось із його людей знімав ці розборки на відеоплівку. Вони мають зв'язки в міліції й хотіли нацькувати її на групу Аслана. Моя професія, знаєш, полягає в тому, щоб збирати інформацію… якою б незначною не здавалася вона на перший погляд! Я викупив у нього копію — й прокрутивши її, побачив, що цим суперменом був Глобус.
– І де ж та копія? — поспитавсь я.
Хан махнув рукою.
— В надійному місці. Ну?
Я став думати.
— Телефон в тебе є? — нарешті запитав я. — Запишино! Я тобі подзвоню, — завтра, чи трохи пізніш.
– І все? — здивувався він.
— Все. — Я подав знак офіціантові й, діставши портмоне, став розраховуватися. — Поки що все! — уточнив я, коли той нарешті одійшов. — Одним словом, чекай дзвінка.
Я підвівся й, не звертаючи на нього більш уваги, рушив нагору.
В ігорному залі було тихіше. Лунало бренькання жетонів та час від часу чулися радісні, а чи розчаровані зойки гравців. Ронні стояв коло рулетки. Навкруги нього з'юрмився гурт роззяв: як і було домовлено, він грав роль заможного американця, котрий не знає, куди подіти гроші.
Леся сиділа коло стойки бару. Глобуса в залі не було.
Я видерся на височезний м'який стілець і замовив мартіні. Коли бармен одійшов, Леся знічено зиркнула на мене й ледве помітно похитала головою.
Наближалася дев'ята, але Глобус так і не з'явився.
Та певно ж, — подумав я, — хіба можна вірити жінкам! Надто ж таким, котрі звуться Леся. Не хочу бути забобонним, але з цими Лесями мені не щастить. Посудіть самі: одна колись відмовила мені в коханні, друга була алкоголічкою й, зустрівши мене на вулиці, постійно крила п'ятиповерховим матом, з третьою, директором комерційної фірми у Львові, я мав нещастя вступити в стосунки, — слава Богу, хоч не статеві, а ділові, — й довго по тому каявся… Аж тут тобі ще одна — співробітник фірми «Тартар»! Якщо їй і займатися розвідкою, то тільки в ліжку, неприязно подумав я.
Годинник показував половину до десятої.
Я допив мартіні й, злізши зі стільця, лінькувато підійшов до рулетки. Ронні щастило: коло нього лежала ціла купа стодоларових жетонів. Тисяч на п'ять, вражено констатував я. Оцето зух! Як же ж він виграє, в дідька? Втім, це якась закономірність, і я спостеріг її досить давно: що дурніший чоловік, то більше йому щастить. От взяти Барабаша — коли я займався в ЛасВегасі справою Бойда й цілі вечори проводив у казино, чатуючи на одного із його поплічників, то Барабаш забезпечував мені прикриття і, вдаючи запеклого гравця, на моїх очах вигравав по двадцять тисяч доларів! А от мені доводилося час від часу грати майже в усіх ігорних центрах Європи — і одні лиш збитки!..
Колесо рулетки зупинилося, й круп'є підсунув до Ронні іще десяток жетонів.
Американець втер чоло й ковзнув неуважним поглядом по натовпу. Я схилив голову: об'єкт відсутній, пора давати відбій.
Ронні подав знак, що зрозумів. Виграш нітрохи не запаморочив йому голову, і я знав, що за п'ять хвилин він покине залу.
Спускаючись по східцях, я подумав, що єдиним здобутком цього вечора може бути хіба що інформація,
Падав сніг. Обабіч шосе тягнулася глуха стіна дерев. За містом автомашин поменшало, й тільки час від часу проскакували якісь ваговози.
Я ввімкнув радіо і втомлено відкинувся на спинку сидіння. Передавали погоду. Завтра опади… на дорогах ожеледиця, мокрий сніг… видимість одиндва кілометри… БМВ стрімко гнав по шосе, й чутно було, як за шибами стугонить вітер, та ще сніговиця хурделила у жовтому світлі фар. А отже, скрушно подумав я, справа про витік інформації застряла на місці… Гірше того, Глобус нав'язав нам свою гру, — ми не маємо на нього жодного виходу, а він знає про нас геть усе! Його люди працюють в «Тартарі», знімаючи інформацію з найсекретніших файлів комп'ютерного банку, його розвідка напевно ж встановила, що справу доручено мені, й не виключено, що за мною провадять стеження. З другого боку, якісь зачіпки все ж існують: поперше, дискети, які ми виявили під час обшуку, — МурМур і досі не може зняти код, щоб увійти в інформаційний простір, — а крім того, іще ж ота інформація, котру передав мені Хан!.. Глобус і чеченська група — цілком зрозуміла комбінація: можливо, йдеться про якусь провокацію, або й іншу, більш поважну гру. Гаразд, завтра проглянемо відеоплівку, — і все стане на свої місця. Хан знає мене як облупленого й не наважиться підсунути фальшивку…
Фари вихопили з пітьми якесь авто. Воно стояло попід узбіччям, габаритні вогні були погашено. Коло авто стовбичив міліціянт у форменому кожусі.
Коли я під'їхав ближче, він махнув своїм пасастим києм, показуючи мені на обочину.
За мною йшов якийсь ваговоз. Я збавив ходу, й він відразу ж нагнав мене, заливаючи кабіну потоком сліпучого світла. По тому вийшов у лівий ряд і пішов бік у бік з моїм БМВ, хоч міг його обійти. Коли ваговоз здійснив отой маневр, ззаду засяяли фари якогось авто, — воно гнало на повній швидкості й за мить опинилося за якихось десять метрів од заднього бампера моєї машини.
Я звернув на обочину й загальмував позаду міліцейського авто. Далі вимкнув двигун, дістав права і потяг ручку дверцят, збираючись вилізти надвір…
… аж зненацька події, мов би з ланцюга зірвавшись, почали рухатися з блискавичною швидкістю: грузовик опинився впритул їз моїм БМВ й пронизливо завищав гальмами, блокуючи виїзд на шосе; задня машина звернула на обочину й, засліпивши мене фарами, перекрила шлях до відступу; з міліцейського авто вийшло двоє зарязяк у цивільному, а міліціонер, покинувши свій жезл, вихопив пістолета, — і тоді я зрозумів, що це пастка.
Я встиг вискочити надвір, перш ніж вони оточили машину. Їм загадали взяти мене живцем, і це було помилкою, — в таких, як я, спершу треба всадити кулю, а потім надівати наручники. Драб у міліцейському кожусі так і не втямив, що ж сталося, — я спритно вдарив його ногою по руці, й пістолет, перевернувшись, щез у пітьмі. Місця було обмаль, й вони не встигли прийти йому на допомогу, а коли прийшли, то було пізно: один короткий удар, — і він заточився назад, обертаючись довкруг своєї осі. Ззаду метнулась якась тінь; я зловив її за руку, й, крутонувшись, щосили пожбурив через голову. Напасник перелетів через мене зі швидкістю кур'єрського поїзда і влучив ногами в одного з тих драбів, котрі вилізли з авто. Чутно було, як хряснули кістки; обоє повалилися додолу, й хтось дико заревів. На мене кинулися зусебіч; їх було щось душ із десять, але жоден не вмів працювати як слід, й коли ми зчепилися, то всі переваги були на моєму боці. Детектив мого класу знає силусиленну всяких трюків, і з ним краще не входити в рукопашну, — тим більше що в «Тартарі» мене спеціально тренували для поєдинку з п'ятьма й більшою кількістю противників. Це було справжнє побоїсько: двом я скрутив в'язи, одного звалив ударом по горлянці, ще одному поламав ключицю, а якогось йолопа, котрий плигнув на мене з кабіни ваговоза, зловив за ноги й в однісінький мент розчахнув, як суху галузку. Аж тепер їм стало втямки, що не вони будуть калічити мене, а навпаки — я їх калічитиму, причому, не знаючи пощади; двоє поспішно відступили до авто, шукаючи зброю, якийсь драб ще кинувся було вперед — але так дістав по черепу, що крутонувся мов дзига, й заорав носом у сніг.