Довга ніч над Сунжею
Шрифт:
— Не знаю! — буркнув я. — Візьмемо до уваги, звичайно… якщо це не брехня!..
Дівчина крутнулася, неначе її голкою штрикнули.
— Брехня?! — вигукнула вона. — А ви знаєте скільки часу я працюю на «Тартар»?
Мурат замахав на неї руками.
— Знаємо, знаємо… — примирливо сказав він. — Просто цей пан не довіряє жінкам… Є за ним такий гріх!
Вона ображено глипнула на мене своїми безсовісними очиськами. Тоді войовниче зиркнула на Мурата.
— Винагорода? — поспиталася вона.
Шеф став було щось казати, але я випередив його.
— Після того, як перевіримо факти! — сухо відрубав я. — Не раніше. Сьогодні в нас, до речі, субота.
— А… — розкрила вона було рота, але я перепинив її лаконічним жестом.
— Більш не затримую вас! До вечора.
Леся загризла вуста. Тоді підвелася й, не кажучи ні слова, рушила до дверей. Джинси підкреслювали рельєфність її фігури, в якій відчувалася виклична хижа чуттєвість.
Зняти б з тебе оті штанці, тоскно подумав я, дивлячись їй услід.
— Ти що, не довіряєш їй? — поспитавсь Мурат, коли двері зачинилися.
— Хтозна!.. — буркнув я замислено. — Щось тут не так.
– І що ж саме?
— Не подумай, що я забобонний, але я не йму віри жінкам на ймення Леся. Для мене це ім'я нещасливе.
— Це все, що ти можеш мені сказати?
— Все не все… — зітхнув я, — … а інформацію треба перевірити. Так що почекаємо до вечора!
ІV
Невеличкий затишний хол казино «Диск» був оздоблений червоним деревом, а на стінах горіли кришталеві світильники. Коло дверей, що провадили в глибину приміщення, стояла охорона, — троє молодиків спортивного типу в елегантних вечірніх костюмах.
Я залишив своє пальто в гардеробі й, купивши вхідний квиток, — як не дивно, але він коштував усього двадцять доларів, — недбалою ходою рушив до тої трійці. Казино «Диск» було однією з ланок численної мережі ігорних закладів, які організувала по всій Україні фірма «ТаоТао». Володіла цією фірмою дуже сильна і впливова група, котра мала зв'язки з міжнародним злочинним концерном, який очолювали люди з італійської мафії. Через систему казино йшло відмивання брудних грошей, — ще б пак, адже держава просто нездатна проконтролювати розміри прибутків, які отримує кожен ігорний заклад! І обслуговування клієнтів, і охорона казино була поставлена на рівень світових взірців: фірма «ТаоТао» мала свою службу безпеки, в якій працювало кількасот дуже добрих фахівців, — од співробітників інформаційноаналітичного центру до бойової групи командос.
Я показав квиток, і один з молодиків запобігливо відчинив переді мною двері. Заходячи, я краєм ока загледів, як високий кощавий чолов'яга метнув на мене гострий, пронизливий погляд. Вочевидь, це був фізіономіст, який повинен запам'ятовувати обличчя клієнтів, — хоча така міра застороги практикується хіба що в великих ігорних центрах Заходу.
Зала нічного клубу простотаки приголомшила мене. Кольоровий паркет, викладений химерними візерунками, оздоблені мармуром стіни, стеля з дерев'яних різьблених плит… Оце розкіш! — подумав я, озираючись. Подумати тільки, дев'яносто дев'ять відсотків населення перебувають за межею бідності, пенсіонери насилу животіють, не маючи навіть на буханку хліба, шахтарі по півроку не отримують платні, — а тут усе влаштовано для того, щоб якийнебудь спекулянт чи авторитет мафії міг розслабитися після своєї вельми напруженої й копіткої праці! В цому закладі був стриптизклуб, ресторан, розкішний бар, — а нагорі ще й величезний ігорний зал, де за вечір програвалися десятки тисяч доларів.
«Випити, чи що?» — подумав я, сідаючи
— Коньяк… і щось до коньяку! — недбало кинув я офіціантові.
— Маємо мартель, хенессі… — почав було той.
— Мартель, — обірвав я його. — І хутчій, будьласка!
Дівчата виконували повільний, сповнений жаги танок. Як не дивно, але цей номер було поставлено зі смаком, — пристрасна, мистецьки виконана еротика, без жодної краплі отої заяложеної банальності, котра поширена в нічних клубах.
Офіціант поставив переді мною кришталеву карафку й тарілки з якимись закусками. Тоді обережно наповнив широкий келишок.
— А мені, — безцеремонно сказав хтось позаду, — наллєш… га, Оскаре?
Я озирнувся й уздрів круглого чолов'ягу з виразно азіатськими рисами обличчя. Він був уже добре напідпитку.
— А, — сказав я, — це ти… Сідай, побалакаємо!.. — й до офіціанта: — Ще келишок, будь ласка!
— За гуманність і лібералізм! — проголосив чолов'яга, коли ми підняли келихи.
Я згідно кивнув головою. Цього чолов'ягу всі знали під кличкою Хан, і займався він збором інформації. Одколи почалася перебудова й ослабла діяльність вітчизняних спецслужб, на територію України прямотаки ринули різного роду розвідки. Продаж інформації перетворився в одну з найбільш прибуткових галузей тіньового бізнесу: один тільки я особисто знаю щось із п'ятдесят душ, котрі збирають економічну, політичну й військову інформацію, котру в них купує ЦРУ, Моссад, Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації, поляки, чехи, китайці й ще чортзнахто! Інформацію за нашого часу здобувати дуже легко, — майже вся вона лежить на поверхні, тому що ніхто в Україні її не охороняє.
— Когось пантруєш? — поспитавсь Хан, відкидаючись на спинку крісла.
Я запалив цигарку й розігнав дим рукою.
— Ти впевнений, що тобі потрібно це знати? — глянув я йому в вічі.
Він посміхнувся. Цього чолов'ягу важко було збити з пантелику, — врешті, ми зналися з ним давно й навіть розплутували одну темну справу, пов'язану з безпекою «Тартару».
— А може, я тобі й допоміг би? — сказав він, наливаючи собі ще коньяку. — Га, Оскаре?
Я насторожився.
— Ану, — погрозливо сказав я, — поясни… А то мені щось невтямки, до чого ти хилиш!..
Хан зітхнув й став збивати попіл з цигарки. Він був самотній вовк і в своїй роботі волів не зв'язуватися надовго із одним замовником.
— Дійшли, — недбало почав він, — до мене чутки, що «Тартар» цікавиться таким собі російським агентом… на кличку Глобус! Правда?
— Звідки такі відомості?
Він посміхнувся й знизав плечима.
— Світ малий, сам знаєш… і чутки розходяться вмить!
— В такому разі тобі краще тримати язика на припоні, — холодно зауважив я. — Забагато знаєш, — замало проживеш!..
— Теж правда, — погодився він. — Однак я маю в цім ділі свій інтерес. Через те й звертаюся до тебе, — по старій дружбі, між іншим.
– І який же ж інтерес? — недбало поцікавивсь я.
— Дві тисячі доларів. Причому, негайно.
— Ти сподіваєшся їх заробити?
— Та певно ж! Слухай, ти що, за йолопа мене маєш? Я вішав тобі колись лапшу на вуха?
Я подумав.
— Що ні, то ні! — нарешті сказав я. — З тобою можна мати діло. Але я волію працювати зі своїми джерелами інформації.