Довга ніч над Сунжею
Шрифт:
Надворі падав сніг. Ми вийшли на подвір'я й побачили, що довкруг чорніє ліс. Це була якась заміська дача. Під будинком стояло троє авто. До воріт тяглися свіжі сліди протекторів.
— Сів на машину й щез! — буркнув я. Тоді сплюнув і став спускатися в підвал.
— Ловити його марно? — поспитався Ронні.
— Та певна річ! Він вже знаєш де! От же ж не щастить, то не щастить… До речі, як ти мене розшукав?
Ронні стенув плечима.
— Я ж їхав за тобою назирці! От тільки на виїзді
— А що за міліція? Часом не їхні агенти?
— Де в дідька! Це було на самісінькому пропускному пункті. Словом, я став тебе здоганяти, аж побачив, що в твоєму БМВ сидить ціла купа людей… В мене виникла підозра, і я простежив за ними аж сюди. Ну, а решта — справа техніки…
Добра техніка, подумалося мені, — якби не ти, то я злапав би Глобуса!
Ми ввійшли до кімнати, і я одімкнув наручники, якими була прикована Леся.
— А ти як сюди потрапила, га?
Вона стала розтирати зап'ястя.
— Мене взяли під казино! — буркнула вона сухо. — Посадили в авто й привезли в цей підвал.
— А чому ж Глобус не вбив тебе разом з Околєловим?
— Спитай у нього! — відрубала вона, блимаючи на мене своїми безсовісними очима. — А тоді й мені скажеш, добре?
— Гаразд, гаразд… — примирливо сказав я. — Розберемося! Ти куди зараз?
В глибині підвалу вдарив постріл, потім ще один, — Ронні добивав поранених.
— Додому, — зітхнула вона. Тоді жалібно подивилася на мене. — Ти не завезеш мене до міста? Моє авто залишилося біля казино…
Я поміняв обойму й застромив парабелум в кобуру.
— Я живу тут, поруч, — сказав я, безцеремонно розглядаючи її з ніг до голови. — Може, поїдемо до мене?
Вона замислено закусила губу. Тоді кивнула.
— Поїдемо, — сказала вона. — А чом би й ні?
В коминку з ревом і гуготінням палали грубі соснові дрова. Леся встигла прийняти ванну й тепер сиділа в фотелі, закутана в купальний халат.
— Сніг! — сказав я, відходячи од вікна. — Справжнісінька хуртовина… і як його завтра вибиратися в місто!
— А чом ти поселився на цім відлюдді? — поспиталася Леся, наглядаючи за кавником, який стояв на вогні.
Я ніяково посміхнувся.
— Тиша… а я полюбляю час від часу одриватися від справ! Дім, щоправда, завеликий для мене одного… але зате місця багато, а крім того, в нім живу не тільки я!
— Хто ж іще? — здивувалася Леся.
— Ну, поперше, Більбонський… він хоч і пес, але такий же ж повноправний мешканець, як і я. А подруге… словом, тут є кому жити!
— Ти щось приховуєш? Але ж я не змушую тебе говорити…
Я махнув рукою.
— Ось вип'ємо кави, — сказав я, сідаючи в фотель, —
— Міцна, — скоса зиркнула на мене Леся. — Навіть дуже, запевняю тебе! А що?
— Та, — знітивсь я, — побачиш! Мені просто незручно говорити…
— Ти інтригуєш мене! — сказала вона, розливаючи каву в чашечки. — що там в тебе живе, — ховрашки, чи що?
Я дістав з настінної шафи два кришталеві флакони й одгвинтив кришечки. Тоді налляв у свою чашку по кілька крапель з кожного флакона.
— Хочеш? — поспитавсь я в неї.
— Що це? — не втямила вона.
— Гашишна олія, а оце — ванильна есенція. Для більшого кайфу. Цього я навчився в Пакистані, коли був у полоні в муджагідів. Так полюбляли пити каву бійці з Алжиру.
— А це справді смачно?
— О, — заохотив я її, — ще й як! Давайно свою чашку.
Вона відпила ковток і посмакувала.
— Специфічний присмак, — замислено сказала вона. — То це кава помусульманськи?
— Ну, — посміхнувсь я, — в певному розумінні… Ти що, не любиш мусульман?
Її обличчя потемніло.
— Не люблю, — сказала вона. — Не знаю й чому, але…
— А дарма! — сказав я, відкидаючись у фотелі. Тоді ковтнув із чашки й аж заплющився од втіхи. — Мусульмани — дуже сильні люди! Сильні духом, я хочу сказати… Врешті, за ними майбутнє — європейська цивілізація доживає останні дні. Якби Україна свого часу прийняла іслам, то вся наша історія була б іншою… Втім, що зараз казати!
— Можливо, — відказала вона. По тому занепокоєно роззирнулась. — Хто це добивається в двері?
— А, — сказав я, підводячись, — це Більбонський! Змерз, напевне…
Я пройшов на веранду й відчинив двері. Здоровезне кудлате страховисько, од ніг до голови обліплене снігом, плигнуло мені на груди й завищало, намагаючись лизнути в носа.
— Ходімо, друже, ходімо! — сказав я, хапаючи його за нашийник. — Ми якраз п'ємо каву… а для тебе знайдеться кавалок м'яса, так що заходь…
Більбонський увійшов до кімнати й став, насторожено зиркаючи на Лесю. Сніг швидко танув і одвалювався з нього цілими кім'яхами.
— Ну? — поспитавсь я в нього.
Він підійшов до Лесі, котра забилася в фотель, і став її обнюхувати. Він довго водив по ній писком, чмихав, стріпував вухами, а тоді став навіть на задні лапи й став обнюхувати її лице.
Хоч убий, а щось йому в ній не подобалося!
— Необхідна церемонія, — сказав я, підходячи до фотеля. — Цей пес вважає своїм обов'язком обстежувати кожного з моїх гостей. Річ у тому, що він дуже добре виявляє зброю й наркотики.
— Ти що, не довіряєш мені? — образилася вона.