Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Так краще, коханий? — Запитала Келен. — Боюся, це все одно тебе не врятує. Я ж прийшла вбити тебе. Помри з честю. Захищайся!
Річард оголив Меч Істини. Лють клинка влилася в жили Шукача. Магія меча звільнилася неохоче. Стримуючи шалене бажання вбивати, він подивився в очі тієї єдиної, що наповнювала його життя змістом.
Зціпивши зуби, Річард стиснув руків'я, і слово «Істина» вкарбувалася в його долоню. — Так, тепер він розумів чарівників, які перетворювали свою життєву силу в вогонь, щоб уникнути мук. Є речі, які гірше за смерть.
Він кинув
— Якщо ти не мана, Келен, краще мені померти. В її бездонних зелених очах світилися печаль і розуміння.
— Краще тобі померти, коханий, і не бачити того, що я прийшла показати тобі. Це для тебе страшніше смерті.
Вона опустилася на коліна, заплющила очі і схилила голову. Коли лоб її торкнувся блискучого білого піску, її волосся стало зовсім короткими, немов його обрізали. Руки були пов'язані.
— Ось що повинно статися, — тихо сказала Келен, — інакше Володар вирветься на свободу. Якщо ти спробуєш цьому перешкодити, ти зіграєш на руку Володареві, і всі ми опинимося в його владі. Якщо знадобиться, ти можеш повторити ось ці мої слова, але нікому не розповідай, що ти бачив.
Не піднімаючи голови, вона монотонно продекламувала:
— «Не допоможе ніхто, крім єдиного, народженого з даром нести Істину, того, хто залишиться в живих, коли нависне загроза тіней. А потім прийде темрява велика, тьма смерті. І заради надії врятувати Життя, та, що в білому, повинна бути віддана своєму народові, щоб звеселився і зрадів народ».
На шиї у Келен проступила червона смуга. У Річарда зупинилося дихання. Він з жахом дивився, як голова сповідниці падає, немов відрубана, на залитий кров'ю пісок, як, обм'якнувши, опускається на землю обезголовлене тіло.
— Ні-і-і! — Річард стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.
«Це мана, — в розпачі повторював він собі. — Це мана. Не можна вірити мані, мене просто хочуть залякати!»
Келен дивилася на нього порожніми мертвими очима. І хоча Річард знав, що все це обман, він нічого не міг з собою вдіяти. Жах паралізував його розум.
Образ Келен померк і розсіявся, а в ворота увірвалася розгнівана сестра Верна.
— Річард! — Закричала вона. — Ти що тут робиш?! Я ж веліла тобі слідувати за мною! Ти що, простих речей не розумієш? Чому ти весь час ведеш себе, як дитя? — Обличчя її почервоніло.
Насилу приходячи до тями від пережитого кошмару, Річард здивовано дивився на сестру. Йому зараз було не до неї.
— Ти зникла. Я намагався тебе знайти, але…
— Не смій огризатися! — Голос сестри зірвався на вереск. — Мені набридли ці сперечання! Я тебе попереджала, Річард! Досить! Моє терпіння вичерпалося!
Річард відкрив рот, щоб відповісти, але тут його наче хтось рвонув за нашийник, і невідома сила жбурнула його до стіни. Від удару він ледь не втратив свідомість. Здавалося, сила Рада-Хань пришпилила його до мармуру. Нашийник душив. В очах почорніло.
— Пора дати тобі урок, який ти давно заслужив. — Сестра суворо подивилася на нього. — Я сита по горло твоїм непослухом.
Річард задихався. Кожен подих
— Сестра… Не здумай…
Гострий біль пронизав його, від спазму зупинилося дихання. Не було сил навіть кричати.
— Я досить тебе слухала. З мене досить! Більше — ніяких суперечок, ніяких! Ти будеш робити так, як я скажу, і я не потерплю ніякої зухвалості. — Вона зробила крок до Річарда. — Сподіваюся, ми один одного зрозуміли? — Вираз її обличчя не залишав жодних сумнівів.
Біль стала ще нестерпнішою. У Річарда сльози виступили на очах. Легені пекло, як вогнем.
— Я тебе питаю! Ми один одного зрозуміли? Йому нарешті вдалося зітхнути.
— Сестра Верна… Попереджаю тебе… Не роби цього… не то…
— Ти мене попереджаєш?! Ти — мене?!
Страшна біль пронизала все його тіло. Він закричав. Так ось для чого на нього наділи нашийник! Ось якою буде тепер його доля, якщо він це допустить!
Річард закликав магію меча.
Відгукнувшись на заклик, сила влилася йому в жили, наповнюючи його люттю, наповнюючи готовністю і здатністю помститися. Він віддався цій чарівній владі, додавши до люті меча свою власну. Біль відступила.
— Не смій противитися мені, або я змушу тебе пошкодувати, що ти взагалі народився на світ! — Почув він голос сестри Верни.
І знову його захлиснула біль, але він знову звернув біль в лють. Річард не торкався меча, але він і не потребував цього. Він був невіддільний від магії, і зараз він закликав на допомогу всю чарівну силу меча.
— Припини! — Процідив він крізь зуби. — Або я припиню це сам!
Сестра Верна, взявшись у боки, підійшла ще ближче.
— Так ти погрожуєш мені? Я тебе попереджала. Це твоя остання помилка, Річард.
Від нового нападу болю він мало не осліп, але все ж він зміг розрізнити Меч Істини, що лежав на піску, біля ніг сестри. Закликавши на допомогу всю свою волю, він обрушив на стіну магічний удар і розірвав невидимі пута. Пролунав тріск, і він впав, покотилися по колючому піску. Рука намацала руків'я меча.
Сестра Верна кинулася на нього. Він заніс меч, і в цю мить жага крові захопила все його єство. Все інше вже не мало ніякого значення.
Несучий смерть.
Йому не потрібно було навіть наносити удар, достатньо було лише пристрасно побажати цього.
Клинок просвистів у повітрі.
Несучий смерть.
Кров бризнула на всі боки. Холодне повітря наповнився запахом гарячої крові, запахом смерті. Голова сестри Верни покотилася по землі. Червона кров стікала на білий пісок, і червона пляма ставало все більше і більше.
Обезголовлене тіло звалилося біля мармурової стіни.
Важко дихаючи, Річард впав на коліна. Біль зникла. Він дав собі слово, що більше не дозволить так поводитися з собою, і він своє слово стримав.
Але тепер його захлиснула нова біль. Біль магії. Біль скоєного. Він закликав чарівну силу меча, щоб убити, і тепер повинен був платити за це.