Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Стражники урочисто пішли. Коли їхні кроки затихли за дверима, полонянка плюнула, намагаючись потрапити в Річарда.
— Ну, давай, — злобно прошипіла вона. — Доведи, що ти здатний покрити жінку, яка прикута до стіни. Ти все одно не зробиш мені гірше, ніж інші.
Річард злегка пхнув її ногою, змушуючи прийняти нормальне положення.
— Я не такий, як вони.
Жінка лягла на спину і розсунула ноги. Тепер її погляд висловлював презирство.
— Отже, ти хочеш лягти на мене, щоб показати,
Річард заскрипів зубами.
— Припини! Я тут не для того. Полонянка сіла. Хоч вона й намагалася триматися незалежно, Річард помітив, що їй стало страшно.
— Значить, ти відразу принесеш мене в жертву? Тільки зараз він зрозумів, що все ще стискає руків'я меча. Він розтиснув руку, і магічний гнів зник.
Заспокоївшись, Річард вилив джуку на брудну підлогу і сказав:
— Я хочу витягти тебе звідси. Мене звуть Річард. А тебе як?
— Навіщо тобі знати, як мене звуть? — З підозрою в голосі запитала полонянка.
— Ну, якщо нам доведеться вибиратися звідси разом, повинен же я знати твоє ім'я. Я ж не можу називати тебе просто «жінка».
— Мене звуть Дю Шайю, — неохоче відповіла вона.
— Так мені називати тебе «Дю», «Шайю» або «Дю Шайю»? — Перепитав Річард.
Жінка здивовано подивилася на нього, трохи подумала і сказала:
— Моє ім'я — Дю Шайю. Річард кивнув:
— Гаразд, Дю Шайю, так Дю Шайю. А як називається твій народ?
— Бака-бан-мана.
— А що це значить?
— «Не мають господарів», — гордо відповіла Дю Шайю.
— Ну, раз так, — посміхнувся Річард, — ти справді дочка свого народу.
Важко уявити, щоб у тебе був господар.
Дю Шайю недовірливо зиркнула на нього.
— Це все порожні слова. А насправді ти такий же, як усі. Тільки й думаєш, щоб я лягла під тебе.
— Ні, — похитав головою Річард, — я хочу визволити тебе звідси і відправити додому.
— З бранців маженді ще ніхто не повертався.
— Ну, має ж хтось бути першим. Він оголив меч, і Дю Шайю з переляку стиснулася, притягнувши коліна до грудей.
— Не бійся, Дю Шайю, — заспокоїв її Річард. — Я зовсім не збираюся вбивати тебе. Я просто хочу звільнити тебе від ошийника.
При його словах вона відсахнулася, але потім, визнавши свій страх ганебним, підняла голову і плюнула йому в обличчя.
— Хочеш звільнити мене від нашийника, а заодно і від голови? Ти все брешеш, ти хочеш убити мене, але бажаєш, щоб я сама підставила тобі шию!
Річард витер обличчя рукавом і поклав руку їй на плече.
— Та не хочу я тебе вбивати! Мені треба розрубати ланцюг. Як же інакше я тебе звільню?
— Мечем не можна розрубати залізо!
— Мій меч — чарівний.
Жінка заплющила очі, а Річард обережно поклав її голову собі на коліна.
Він уже знав, що Мечем Істини можна
Коли він просунув лезо під нашийник, Дю Шайю в жаху застигла, а потім різко кинулася на нього. Не встиг він отямитися, як гострі зуби вп'ялися йому в руку. Річард завмер: один необережний рух, і вона прокусить руку до кістки. Mагічна лють меча кипіла у нього в жилах. Річард зціпив зуби.
— Дю Шайю, — прохрипів він, — пусти мене. Ти що, не розумієш: якби я хотів тебе вбити, я б вже давно це зробив!
Минуло ще кілька довгих митей, і нарешті вона злегка розтулила зуби.
— А чому це ти хочеш допомогти мені? Річард торкнувся власного нашийника:
— Я теж полонений. І я добре розумію, що значить — носити нашийник. Нехай я поки не можу звільнитися сам, але постараюся звільнити тебе.
— Але ж ти — чарівник, — сказала Дю Шайю, все так же недовірливо дивлячись на нього.
— Тому я і став бранцем. Жінка, моя супутниця, повинна відвезти мене в один будинок, який називається «Палац пророків». Вона каже, що, якщо я не потраплю в цей Палац, мій дар вб'є мене.
Яка жінка? Відьма з великого кам'яного будинку?
— Вона не відьма, але щось на зразок чарівниці. Це вона одягла на мене ошийник, щоб силою привести мене до Палацу.
— Але, якщо ти звільниш мене, — заперечила Дю Шайю, — маженді не дозволять тобі пройти через їхні землі, і ви не потрапите у великий кам'яний будинок.
— Я сподіваюся, — відповів Річард, — що коли я допоможу тобі повернутися до твого народу, то ви пропустите нас через вашу землю, а може, навіть дасте нам провідника.
Вона хитро посміхнулася:
— Ми зможемо вбити відьму. Річард похитав головою:
— Я не вбиваю людей без необхідності. А головне, мені все одно треба потрапити до Палацу, щоб з мене зняли нашийник. Інакше я загину.
Дю Шайю мовчала. Він терпляче чекав.
— Я не знаю, чи кажеш ти правду, — сказала вона нарешті, — чи просто хочеш вбити мене. Але якщо ти переріжеш мені горло… Що ж, адже мене все одно повинні вбити. Тоді хоча б ці пси більше не будуть гвалтувати мене. А якщо ти говориш правду, я отримаю свободу, але нам доведеться звідси тікати: адже ми на землі маженді.
— Я дещо придумав, — відповів Річард. — Я постараюся влаштувати втечу.
— Але ти можеш зарубати мене, і вони залишаться задоволені. — Полонянка насупилася. — Тоді ви зможете спокійно дістатися до цього вашого Палацу. Ти не боїшся, що вони вб'ють тебе?
— Боюсь, — зізнався він. — Але набагато більше боюся того, що до кінця днів буду згадувати твої величезні очі і каятися, що не допоміг тобі.
Дю Шайю скоса подивилася на Річарда.
— Може, ти й чарівник, але ти не дуже розумний. Розумні люди намагаються уникати небезпек.