Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Гудкайнд Террі

— Ти не дурень. Ти той, кого я люблю. Ми обов'язково щось придумаємо.

Вона поцілувала його долоню, а потім вони довго мовчали, дивлячись в небеса.

Темне холодне небо здавалося Келен відображенням її душі.

— Шкода, що тобі не вдалося побачити мого батька, — сказав нарешті Річард. Він був дуже неординарною людиною. Навіть я не знав, до якої міри неординарною. Але я втратив його. — Він помовчав, немов розмірковуючи про щось.

— А твій батько? Ким він був?

— Чоловіком сповідниці, — знехотя відповіла Келен. — Він не був батьком в тому сенсі, який вкладають в це слово інші діти. Моя мати торкнулася його своєю владою, і крім бажання догоджати їй для нього нічого не

існувало. Він звертав на мене увагу тільки для того, щоб зробити їй приємне, адже я була її дочкою. Він бачив у мені лише додаток до своєї пані.

Річард зірвав травинку і, задумливо пожувавши її, запитав:

— А ким він був до того, як твоя мати торкнулася його?

— Королем Галею. Його звали Вайборн Амнелл.

Підвівшись на лікті, Річард здивовано глянув на неї:

— Король? Твій батько був королем?

Її обличчя мимоволі прийняло безпристрасний вираз: воно перетворилося в маску сповідниці.

— Мій батько був чоловіком сповідниці. І більше — ніким. Коли мама тяжко захворіла, він буквально збожеволів. Зрештою чарівник і лікар, які доглядали за нею, сказали, що вони безсилі протистояти духам, які закликають її до себе, і скоро вона повинна покинути світ живих.

Почувши це, батько видав жахливий крик і, перерізавши собі горло, впав мертвим.

Річард подивився їй в очі:

— Прости. — Він нахилився і поцілував її в чоло. — Пробач, Келен.

— Це було давно.

Річард знову ліг на спину і зірвав ще одну травинку.

— І все ж, враховуючи походження, ти, напевно, принцеса, королева чи щось в цьому роді?

Келен посміхнулася з його думок про світ, в якому вона прожила все своє життя.

— Ні. Я — Мати-сповідниця. Дочка сповідниці — це дочка сповідниці, а не дочка свого батька. — Сказавши це, Келен відчула себе ніяково. — Батько не винен, що її мати торкнулася його своєю владою. Хочеш, я розповім тобі про нього?

— Звичайно. Все-таки ти і його дочка, а я хочу знати про тебе все.

Келен задумалася на мить, не знаючи, як він сприйме такі її слова.

— Бачиш, до того, як моя мати торкнулася його своєю владою, мій батько був чоловіком королеви Бернадін.

— Твоя мати забрала чоловіка в іншої жінки?

Келен відчувала на собі його погляд:

— Все це не так, як тобі здається. Цей шлюб був швидше політичною угодою. Мій батько був воїном, він був великим полководцем. Він об'єднав свої землі з володіннями королеви Бернадін, в результаті чого виникла нинішня Галея. Він зробив це заради своїх підданих, бо під владою єдиного короля Галея змогла протистояти більш могутнім сусідам.

Королева Бернадіна правила мудро, і люди поважали її. Виходячи заміж, вона теж думала не про себе, а про своїх підданих. Вони з батьком не любили один одного, але подарували Галеї спочатку дочку, Ціріллу, а потім сина — Гарольда.

— Значить, у тебе є зведені брат і сестра?

Вона знизала плечима:

— Можна сказати і так. Але не в тому сенсі, який ти вкладаєш в ці слова. Я — сповідниця, а не вузлик в павутині королівської влади.

Природно, я зустрічалася і з сестрою, і з братом. Вони непогані люди.

Цірілла зараз — королева Галеї. Її мати померла кілька років тому. А принц Гарольд вже командує армією, як колись його батько. Вони не сприймають мене як родичку. Я — сповідниця. Моя справа — магія.

— А твоя мати? І взагалі, як це все почалося?

— У той час вона тільки-тільки стала Матір'ю-сповідницею. Їй потрібен був сильний чоловік, здатний подарувати їй здорову доньку. Вона чула, що королева нещаслива у шлюбі, і вирішила поговорити з нею. Королева Бернадіна чесно зізналася, що не любить чоловіка і зраджує йому. Однак вона поважала його як воїна і політика і не бажала, щоб моя мати забрала

його з допомогою магії. Але поки моя мати роздумувала, як бути в такій ситуації, Вайборн застав дружину в ліжку з коханцем. Він трохи її не вбив. Почувши про це, моя мати повернулася в Галею і вирішила всі проблеми по-своєму. У сповідниць буває багато приводів для побоювань, але надто запальний чоловік не належить до їх числа.

— Мабуть, важко жити з людиною, яку не любиш.

Вона посміхнулася і потерлася особою про його плече:

— Все життя я була впевнена, що в мене ніколи не буде коханої людини.

Шкода, що моїй матері не вдалося дізнатися, як це прекрасно.

— А як ти сама ставилася до того, що в тебе такий батько?

Келен відповіла не відразу.

— Він здавався мені дивним. Бездушним до всього, що не стосувалося моєї матері. Вона вимагала, щоб він більше часу проводив зі мною і вчив мене тому, що знає сам. Він виконував її вимоги із задоволенням, але це задоволення відносилося до неї, а не до мене… А вчив він мене тому, що знав найкраще: війні. Вчив тактиці та стратегії, вчив тому, як можна вирвати перемогу у переважаючого чисельністю противника, вчив, як вижити і перемогти, користуючись власними мізками, а не тільки правилами. Мати іноді спостерігала за нашими заняттями. Батько раз у раз поглядав на неї і питав, чи вірно він мене вчить. Вона відповідала йому, що так; я повинна була знати про війну все. Мати сподівалася, що ці відомості мені ніколи не знадобляться, але в разі чого допоможуть залишитися в живих. Батько вчив мене, що найголовніша якість воїна — безжалісність. Він говорив, що не раз перемагав тільки тому, що був безжалісний. Він говорив, що страх сильна зброя, і полководець повинен вміти посіяти страх у серцях ворогів. Те, чого він навчив мене, дійсно стало мені в пригоді. Я вижила, в той час як інші сповідниці загинули. Тому що, коли було потрібно, я вбивала. Батько навчив мене не бути занадто розбірливою, коли мова йде про виживання. За це я люблю його і ненавиджу одночасно.

— Що ж, я вдячний йому за уроки, які він тобі дав. У тому, що ти зараз зі мною, є і його заслуга.

Келен схилила голову, спостерігаючи за пташкою, яка тікала від ворона.

— Те, чого він мене вчив, само по собі не є жахливим. Жахливі ті, хто змушує нас робити це заради того, щоб залишитися в живих. Батько ніколи не вів несправедливих воєн. Він вступав у бій тільки в тому випадку, якщо не було іншого виходу. І боюся, нам пора теж задуматися про те, як вижити.

— Ти права, — відповів він, обіймаючи її. — Сидячи тут, ми схожі на мішені: ми чекаємо того, що трапиться з нами, так само, як вони чекають, коли в них встромиться стріла.

— А що, по-твоєму, ми повинні робити?

Річард знизав плечима:

— Не знаю. Знаю тільки, що, сидячи тут, ми рано чи пізно отримаємо свою стрілу. Рано чи пізно сестри повернуться. Але навіщо їх чекати? У мене немає відповідей на всі питання, але й бездіяльністю ми нічого не доб'ємося.

Вона сунула руки під пахви, щоб відігріти замерзлі пальці.

— А Зедд?

Річард кивнув:

— Якщо хтось і знає, що потрібно робити, так це Зедд. Ми повинні відправлятися до нього.

— А головні болі? Що, якщо вони нападуть на тебе по дорозі? Що, якщо вони ще посиляться, а Ніссель поруч не буде?

Він спохмурнів:

— Не знаю. Але ми повинні спробувати. Це єдиний шанс.

— Отже, вирушаємо негайно, поки тобі не стало гірше. Немає сенсу чекати, поки станеться ще щось.

— Так. Але спершу нам потрібно зробити ще дещо. Дещо важливе.

Келен здивовано дивилася на нього:

— Що?

— Зіграти весілля, — посміхнувся Річард. — Я нікуди не поїду, поки не побачу тебе в тому платті, про яке ти мені говорила.