Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Гудкайнд Террі

— Два Кводи під проводом Демміні Насса наздогнали нас. Даркен Рал наклав на них закляття, проти яких була безсила магія Зедда. І моя теж. Зедд не міг навіть поворухнутися: закляття скували його. Демміні Насс розповів мені про те, що сталося з тобою. Він сказав, що ти помер. Тоді я викликала Кон Дар і вбила його.

Річард прикрив очі.

— Я був не в змозі зупинити її. Клянуся, я намагався. Але ти не можеш собі уявити, що вона зі мною витворяла. У мене не було жодного шансу. Вона могла робити зі мною все, що завгодно. Їй не вистачало

дня. Вона хотіла катувати мене і вночі.

— Як може людина бути настільки жорстокою?

Річард глянув на ейдж і повільно стиснув його пальцями.

— За неї взялися, коли їй було дванадцять років. Її навчали цим же ейджем. Тим, що зараз на мені. Все, що вона робила зі мною, робили з нею. День за днем. Рік за роком. На очах у неї вбили її батьків. І нікому було допомогти їй. Вона виросла на кінчику ейджа, не бачачи нікого, крім своїх мучителів. Вона навіть не знала, що на світі існують надія, співчуття або кохання. Чи можеш ти уявити собі весь цей жах?

Життя, що складається з нескінченного болю. Вони відібрали в неї тіло і душу.

Зламали її. Зробили однією з них. Даркен Рал особисто займався цим. Коли вона мучила мене, ейдж завдавав їй такий самий біль, як і мені. Ось тобі приклад магії. А одного разу Дарці Рал бив її кілька годин, бо вирішив, що вона надто м'яко до мене ставиться. Він здер їй шкіру зі спини.

— Річард опустив голову. Він плакав. — І в кінці її життя, наповненого божевіллям і болем, прийшов я і, зробивши свій меч білим, пронизав її серце.

Перед смертю вона попросила мене взяти цей ейдж, щоб я ніколи не забув про неї. Їй потрібно було, щоб хоч хто-небудь зрозумів її. Це було все, чого вона хотіла: щоб хтось зрозумів і не забував її. Я поклявся, і вона повісила ейдж мені на шию. А потім просто дивилася, як я піднімаю меч, щоб вбити її. Вона сподівалася, що в мене вистачить сили її вбити. Ти питала як може людина бути настільки жорстокою, ось тобі відповідь. І якби я міг, я б оживив Даркена Рала заради того, щоб мати можливість вбити його ще раз.

Келен сиділа нерухомо, вона роздиралася суперечливими почуттями. Вона ненавиділа Денну, ревнувала і в той же час жаліла її. Вона відвернулася, витираючи з обличчя сльози.

— Річард, чому ж у них нічого не вийшло? Чому Денні не вдалося зломити тебе? Як тобі вдалося зберегти свій розум?

— Саме так, як сказали сестри. Я розщепив свідомість. Я не знаю, як пояснити зрозуміліше. Я не віддавав собі звіту в тому, що роблю, але тим не менш врятував себе. Те, що становило мою сутність, сховалося, а решту я віддав на розтерзання. Я дозволив Денні робити з рештою все, що завгодно.

Даркен Рал говорив, що тільки людина з даром здатна на таке. Саме тоді я вперше почув, як це називається.

Він ліг на спину, прикривши очі долонею. Келен дістала ковдру і підклала йому під голову.

— Прости, — прошепотіла вона.

— Все позаду, а це головне. — Він прибрав руку і з посмішкою глянув на Келен. —

Все позаду, і ми разом. У певному сенсі це пішло мені на користь. Якби Денна не «навчила» мене, я не зміг би зараз протистояти головному болю. ожливо, її уроки допоможуть нам вибратися з тієї ситуації, в яку ми потрапили.

Вона з жалем подивилася на нього:

— Але ж тобі дуже погано. Він слабо кивнув:

— Так. Але я краще помру, ніж знову одягну на себе нашийник.

Тепер вона розуміла його — але ціна, якій дісталося їй це розуміння, була занадто висока. Келен лягла поруч і притиснулася до Річарда. В очах у неї стояли сльози.

11

Наступного дня небо затягнули сірі хмари. Коли Келен з Річардом вийшли з села, на них обрушився крижаний вітер. Річарду хотілося піти подалі від людей і будинків. «Хочу подивитися на небо і землю», — сказав він. Вони йшли в мовчанні. Пожухла трава стелилася під поривами вітру. Річард взяв з собою лук, щоб хоча б на деякий час позбутися від головних болів. Келен, зрозуміло, пішла з ним.

Всього кілька днів тому їм належала вічність, а тепер ця вічність, здавалося, витікає як пісок крізь пальці. Келен хотіла боротися, але не знала як. Все було так добре і раптово стало так погано!

Вона не сподівалася, що Річард добровільно одягне на себе цей нашийник, Рада-Хань, що б там не твердили йому сестри. Можливо, він змириться з необхідністю опанувати своїм даром, але нашийник носити не стане. А це означає, що Річард помре. Але враховуючи те, що він розповів — і особливо те, про що, як вона підозрювала, він промовчав, — яке право вона має просити його взяти Рада-Хань?

І все ж так приємно було хоч ненадовго опинитися далеко від людей, від села і від очей Чандалена, який постійно стежив за ними. Як переконати його?

Він вважає, що вони з Річардом приносять нещастя племені, і веде себе так, немов вони роблять це навмисно. Келен втомилася від постійних тривог.

Їй вже стало здаватися, що це ніколи не скінчиться. Ну нічого, сказала вона собі, принаймні сьогодні можна забути про тривоги і просто побути удвох.

Келен сказала Річарду, що свого часу вчилася стріляти з лука. Його лук виявився для неї дуже важкий, і Річард позичив в селі інший, трохи менше.

Мішені, пов'язані з пучків трави, були схожі на загін безмовних воїнів, сторожуючих рівнину. У деяких були навіть голови. Хрести на мішенях, що вказували місце, куди потрібно стріляти, здалися Річарду надто великими, і він зменшив їх, залишивши замість кожного хреста всього по кілька травинок.

Вони відійшли подалі — на думку Келен, навіть занадто далеко, тому що на такій відстані вона насилу розрізняла навіть самі опудала. Річард натягнув на лук просту шкіряну тятиву і стріляв до тих пір, поки біль в голові не вщухла.