Дунайські ночі
Шрифт:
Чезаре хотів крикнути, та губи не ворушились. Завести б мотор і втекти — до островів, до берега, до людей, але руки не слухалися.
— Браттоліні, не бійся мене, я твій друг.
Зникло те, що здавалося водоростями, і Чезаре побачив обличчя незнайомої людини. Молоде. Дуже бліде. Привітне.
— А я думав, риба почала говорити. Бісова душа! Мало на той світ не загнав старого.
— Каюсь. Але в мене немає іншої можливості побачитися з тобою, побалакати.
Звичайні слова, звичайна людина, хоч і в жаб'ячій
У самому центрі Венеціанської лагуни, на невеличкому острівці височів сірий, огороджений муром, старовинний монастир Сан-Джорджо-ін-Альга. Довго в ньому ніхто не жив. Весною у Венеції власті поширили чутку: в монастирі створено госпіталь для поранених, які одужують. Та рибалок не так легко обдурити; невдовзі люди дізналися, що в монастирі оселилися люди-жаби. Ночами вони шастали по всій лагуні, лякаючи нічних купальників на курорті Порто-Лідо. А в холодні дні грілися на сонці, мов тюлені на безлюдних піщаних мілинах коси. Вечорами бавилися в каналі Гранде, під «Мостом зітхань», біля причалів портового млина, овочевого ринку і біля набережної Палацу дожів.
Чезаре кивнув головою на монастирський острівець.
— Виходить, ти звідти… людина-жаба?
— Я людина.
— А що ж ця людина робить серед «жаб»>
— Удень спить, їсть, читає «Майн кампф», заучує інструкції. Ввечері надіває резиновий комбінезон, звалює на спину балони із стисненим повітрям, підперізується свинцевим ременем, бере водонепроникний компас, ліхтар і спускається під воду. Цілу ніч, міняючи балони, бродить по дну лагуни. На світанку, втомлений, ледве пересуваючи ноги, повертається додому, доповідає начальству про виконане завдання і завалюється спати… Наступної ночі тренується біля «Тампіко»…
— «Тампіко»? — недовірливо перепитав Чезаре. — Корабель-утопленик?
— Еге ж, той самий, він врізався носом у грунт, але корма під час припливу тримається наплаву. На дні лагуни лежить і танкер «Ілларія». Люди-жаби з повною викладкою тренуються біля кораблів-утоплеників.
— І всі такі, як ти… німці?
— Я не такий, Чезаре.
— Хто ж ти?
— Твій давній друг.
— Друг?.. Серед «жаб» у мене немає друзів.
— Так, ти мене не знаєш, а я тебе знаю. Все літо кружляв довкола твоєї шаланди. Живеш ти на острівці Джудекка. Сільвана — твоя дружина. Дочці, Джулії, недавно минуло дев'ятнадцять. Вона працює в тратторії на П'яца ді Сан Марко. Гарна, вродлива дівчина. Розумниця.
— Припустімо… Даремно ти кружляєш навколо нас, хлопче. Твоя квестура [3] нічим не поживиться.
Поринач засміявся.
— Квестура, хвалити бога, не здогадалась ще працювати під водою. А то б пронюхала, що ти і Джулія зв'язані з гапістами [4] .
Хлопець говорив просто, справді по-дружньому. Обличчя його ніжне, як стовбур берези, брови золотисті, вії пухнасті, губи посміхаються.
Чезаре давно навчився відрізняти правду від брехні, фальш од щирості. Повірив пориначу.
Повірив, та не поспішав признаватися в цьому. Вивчав і його і себе.
— Ти розмовляєш по-італійськи, як румун.
— Ні, я не румун. Росіянин з Румунії. Дунайський птах. Почастуй, Чезаре, тютюнцем.
Рибалка всунув йому в зуби запалену сигарету.
— Росіянин?
— Так.
— Як звати?
— Вдома звали Дунаєм Івановичем, а тут — Вільгельм Раунг. Німець!.. Справжній. Не підкопаєшся.
— Чому ти став німцем, та ще «жабою»?
Дунай Іванович погасив недокурок сигарети у воді і промовив:
— А для чого твій брат Паоло, чесний італієць, став карабінером у таємній поліції?
— Ти й про це знаєш? — здивувався Чезаре.
Місяць сховався за темну хмару. У глибоководній протоці, на дорозі великих кораблів, над пляжами і купальнями Порто-Лідо спалахнув сторожовий прожектор. Вузький сильний промінь промацував від корми до носа приземкувате судно, що повільно заходило в лагуну.
Свіжий вітер доніс з островів удари дзвонів, що сповіщали про зорю.
— Чезаре, мені потрібна твоя допомога. Хочу повернутися на Батьківщину. Допоможеш?
Рибалка не поспішав з відповіддю. Місяць, що виринув з-за хмари, освітив його обличчя, але тепер воно було похмуре, пооране глибокими зморшками. Холодно, допитливо дивився італієць на росіянина.
— Чому ти хочеш повернутися додому?
— Я там потрібен.
— Кому?
— Тим, хто воює проти Гітлера.
— Воюють проти Гітлера скрізь. Нам і тут, у Венеції, потрібні солдати. Переправлю тебе до Джузеппе, в Альпи, до партизанів.
— Мушу бути на Дунаї, на Чорному морі. На мене чекають. Там дуже потрібні підривники.
— Добре, хай буде по-твоєму… Що тобі потрібно?
— Документи німецького солдата-відпускника, обмундирування, чемодан.
— Спробую дістати. Ще?
— Карти області Венетто, південної Австрії і трохи грошей… німецькі марки, ваші ліри.
— Коли хочеш їхати?
— Якнайшвидше.
— Залазь, сховаю. Через годину зігрієшся в моїй хатині. Звідти і переправимо до Австрії.
Дунай Іванович усміхнувся посинілими губами.
— Я не сподівався, що так швидко повіриш. Завтра піду, якщо ти будеш тут о десятій вечора.
— Буду!
Дунай Іванович Підвів голову, подивився на блакитне небо.
— Мені час, батьку. Бувай здоровий! До завтра!
Насунувши капюшон, маску з сіткою, він зник під водою. В тому місці, де зник поринач, булькаючи, з'явилися бульбашки.