Дунайські ночі
Шрифт:
Багато про що можна було б дізнатися в монастирі, зле Шатров не хотів знову звертатися до черниці. Розшуки виноградаря повинні бути таємними…
На легенькому одновесловому човні Гойда підплив до будинку № 5, що примостився на березі глухої протоки, на Степовій вулиці. Залишив суденце біля домашнього причалу, піднявся старими, майже прогнилими дерев'яними сходами на крутий укіс і опинився. перед невисоким парканом, сплетеним з верби.
— Ей, люди добрі, є хто? — закричав він.
На ґанок свіжопобіленої мазанки вийшла висока,
— Хто тут? Чого треба? — сердито спитала Марфа.
— З Одеси я, тітонько. Мені доручили передати вам посилку.
— Яка ще посилка? Помилився адресою. Повертай, пливи далі!
— Не помилився. Потрапив точно. Степова вулиця, будинок № 5?
— Правильно. А прізвище яке?
— Зараз скажу… Дозвольте зайти?
— Та вже заходь.
Гойда відчинив хвіртку і, зайшовши у двір, зняв кашкета.
— Добридень! Проїздом я, з Одеси. Петро Михайлович Кашуба вдома? Листа йому і гроші передали. Шістсот карбованців!
— Оце так! Звідки йому такий шалений косяк? Від господа бога чи від нечистого?
Гойда засміявся.
— В пеклі і раю грошей немає, тітонько. Там без них обходяться. — Він вийняв з кишені листа і подав Марфі. — Ось, читайте, будь ласка. Тут написано, від кого гроші і за що.
Марфа схрестила на грудях руки, зневажливо стулила губи.
— Ми грамоті не навчені. Нам це ні до чого. Читай сам!
— Можу… Адреса відправителя: Одеса, Червоноармійська, вісім, Качалай. І ось що тут написано:
«Шановний Петре Михайловичу! Пробачте, що не дотримав слова і не вислав боржок у липні, як обіцяв, — скрутно було з грішми. Тепер одержав гонорар і розраховуюся з вами. Повідомляю також, що всі ваші лози прийнялися. Жодна не запаршивіла трутовиком, як було минулого року. Пам'ятайте, що лози, заражені трутовиком, не лікують, а спалюють на пні. Спасибі за працю і за науку. Всього вам найкращого. Будете в Одесі — заходьте…»
Ясно тепер, тітонько? Кличте свого дідугана, хай забирає гроші.
— Немає його. Був, та загув.
— Не розумію.
— Поїхав.
— То чому ж ви мені одразу не сказали? Куди поїхав?
— А хто його знає! Шукай вітра в полі.
— Не знаєте, де ваш чоловік?
— Був колись чоловіком… У монастир піди, до довгохвостої Філадельфії, вона все знає про свого садівника.
— Чого ж мені у монастир іти, коли Кашуба тут живе.
— Тут його немає. І не буде. Отак. Бувай здоров.
Марфа махнула рукою, повернулася, пішла в хату.
— Заждіть!
— Ну?
— А ви не можете одержати листа і ці шістсот карбованців?
— Не мої ж гроші, голова!
— А ви їх передасте Кашубі.
— Дурниці кажеш. Однеси Філадельфії ці гроші, вона їх
— Не понесу. Не родичка вона Петру Кашубі.
— Іди собі, іди!
Гойда не міг піти, не дізнавшись про головне.
— Що ж мені робити? Як знайти вашого чоловіка? Тітонько, а друзі у вашого Петра є?
— Хто з таким дружитиме?
— Не може ж чоловік без друга обійтись.
— Один дружок у нього, такий же безпутний. З контрабандою колись в Одесу шастали.
— Це ж хто?
— Один одного вартий. На обох тавра ніде ставити, а приндяться, благородних та чесних удають, один одного соромляться. Потай сходяться.
— Потай? Це ж чому?
— А тому, щоб люди не знали про їхню п'янку. Зійдуться на острові, поколобродять два-три дні, побешкетують і розходяться геть хто куди, наче й нічого не було.
— Оце так дідуган… А хто ж він, його дружок?
— Сисой Уваров. Бакенщик з Тополиного острова.
Гойда повторив у думці: «Тополиний. Бакенщик. Сисой Уваров».
Справу зроблено. Те, заради чого прийшов сюди, з'ясовано. Тепер можна й відчалювати.
У гирлі Дунай розгалужується на судноплавні рукави, канали, утворює великі мертві заводі, озера, протоки, непрохідні плавні. Тут, на території, восьмої дунайської держави, поблизу Чорного моря розкидано сотні островів, великих і малих, з іменами і безіменних^ лісистих і голих, плавучих і нерухомих, безлюдних і обжитих.
Острів Тополиний невеликий, метрів двісті завдовжки І сто завширшки. Заріс шелюгою, вербами. Береги гумово пружні, вкриті товщею наносного мулу. Примітний він серед інших трьома тополями. Вони здіймаються до неба, переплітаючись могутнім гіллям. Тіні від них лежать на воді, наче темна хмара.
Біля підніжжя тополь-близнюків примостилася хатинка бакенщика Сисоя Уварова. Очеретяні стіни, обмащені глиною. Очеретяна покрівля. Недалеко дерев'яний причал з човном.
Навпроти Тополиного, на протилежному березі рукава, темнів безлюдний острівець, порослий чагарником. Тут і знайшли собі місце Гойда та його товариші по оперативній групі. День і ніч, змінюючи один одного, стежили вони за островом.
Сисой Уваров рано-вранці і ввечері об'їжджав на човні своє господарство, ловив рибу, збирав хмиз, їздив до міста по продукти, порпався на городі, варив на вогнищі під відкритим небом обід і вечерю, подовгу сидів на причалі, димів люлькою і вдивлявся у дунайський шлях.
Ні дітей, ні дружини у Сисоя Уварова не було. Жив самотньо.
З першого дня Гойда зрозумів, що Сисой Уваров на острові не один. В Ангорі він купив буханку хліба, брус масла, пачку цукру, сигарети, свічки, дві пляшки горілки. На другий день знову купив буханку хліба, сало, ковбасу, горілку і кілька пачок сигарет. А ввечері, коли Уваров сидів на березі Дунаю і дивився на воду, в хатині бакенщика спалахнуло світло: хтось, мабуть, запалював сигарету.