Дунайські ночі
Шрифт:
Можливо. Ну і що ж у цьому такого, щоб хвилюватися? Немає нічого. Смолярчук знизав плечима і пішов далі. Біль у серці, здається, зник. Але через кілька хвилин серце знову защеміло.
Кашуба, Кашуба!.. Років десять тому його підозрювали у незаконному переховуванні зброї. Оце, мабуть, і все, що йому відомо про Кашубу.
«Малувато даних для тривоги», — Смолярчук посміхнувся і, вже не зупиняючись, попрямував у райком партії.
Наряд за нарядом вирушали на кордон. Кожного солдата проводжав Смолярчук у нелегку путь: оглядав зброю, спорядження, боєприпаси, пояснював обстановку, віддавав бойові накази.
Прикордонники несли службу на дозорній стежці, на березі Дунаю, в очеретяних заростях, на островах. Зливалися з вербами, чагарником, травою, землею, з тишею і темрявою, з дощем і вітром. Ніхто їх не бачить, не чує, а вони контролюють величезний простір, од лівого флангу застави до правого. Тільки Смолярчуку відомо, хто, де і яке виконує завдання.
Останнім ішов у наряд Федір Щербак. Повернувшись з комендатури, він попоїв, відпочив. Сліди богатирського сну ще не зійшли з обличчя: щоки пом'яті, припухлі повіки. Видно, молодий солдат міцно спав, коли його розбудив черговий по заставі. Смолярчук про себе похвалив Щербака. Молодець. Навіщо марно витрачати сили. Треба вміти за будь-яких обставин відновити їх. Тільки спритний і бадьорий, спокійний і розсудливий прикордонник небезпечний для ворога.
Переступивши поріг канцелярії, Щербак чітко, впевнено, з веселим завзяттям, властивим юності, що прагне до подвигів, доповів:
— Товаришу старший лейтенант, рядовий Щербак прибув одержати наказ на охорону державного кордону.
Погляд Щербака і вираз його обличчя ясно доповнювали слова: так, він готовий виконати будь-який наказ, буде щасливий, якщо на його долю випаде надзвичайно важка, рискована, дуже небезпечна для нього і дуже корисна для кордону справа.
На душі у Смолярчука потеплішало. На губах майнула дружня посмішка.
Згадав Смолярчук свою прикордонну молодість. Отаким був колись і він. Захоплений, надміру ретельний, готовий кинутися в вогонь і воду, чортові на роги, але не досить обтесаний, знаючи тільки ази важкої науки прикордонної служби. Вже в той час він сприймав наказ на охорону державного рубежу як високе веління Батьківщини.
Дивлячись тепер на Щербака, який завмер, чекаючи його наказу, перед рельєфною картою ділянки кордону Ангорської застави, Смолярчук раптом виразно почув голоси своїх прикордонних хрещених батьків — капітана Шапошнікова і генерала Громади.
Найвищі, найважливіші слова не дійдуть до серця солдата, якщо офіцер промовить їх казенно, буденно, без переконання в їхньому великому значенні, не підкріпить інтонацією, проникливим схвильованим поглядом і жестом, сповненим сили. Голий наказ схожий на-деревце без коріння. Не зеленіти йому, не рости.
Смолярчук став перед молодим бійцем і, дивлячись йому у вічі, як найпотаємніше з того, що знав, вимовив слова наказу про охорону кордону Союзу Радянських. Соціалістичних Республік.
Смолярчук пояснював, де, що і як повинен охороняти Щербак, звідки можна чекати ворога, на що звернути особливу увагу. Не в простір, це відчував Смолярчук, летять його слова. Кожне западає в серце молодого бійця, кожне світить, надає сили, впевненості, відваги.
— Якщо виявите порушника отут, насамперед подбайте, щоб він не відступив сюди. — Потемніла від частого дотику рук, відшліфована указка ковзала по карті. — Вас підтримають тут, тут і тут…
Щербак слухав уважно, затамувавши подих.
Пішов у ніч, під дощ, у вологу, пронизану холодним вітром темряву і Федір Щербак.
Тепер настав час начальника застави.
Смолярчук поміняв легкі хромові чоботи на ялові, добре змащені риб'ячим жиром, надів ватник, плащ з капюшоном, узяв ліхтар з новими батарейками, пристебнув до ременя кобуру з пістолетом-ракетницею, поклав у кишеню телефонну трубку з шнуром, віддав потрібні розпорядження черговому і теж вирушив на кордон, його супроводжував солдат.
Побілений вапном, з дощаними вигулами будинок сторожових собак і собак-шукачів містився на значній відстані од застави. Витязь — не той, не вірний друг молодості, бойовий супутник на Закарпатському кордоні, але не гірший — одразу відчув кроки Смолярчука, зрозумів, куди той іде, і вимогливо заскавучав. На кордон проситься. Непорядок. Та що поробиш, треба взяти.
Смолярчук рідко коли виходив без Витязя на кордон. Звик, щоб поруч або трохи попереду на міцному повідку біг сильний, чуйний і пильний вовкодав.
Ще у розпалі літо, серпень надворі, а дощ періщить наче восени. Важкі хмари нескінченними табунами тягнуться над Дунаєм, лишаючи на верхівках тополь брудно-сірі клапті. Мулкий берег став м'який, податливий і. слизький. У туманній імлі сховалася румунська сторона і острови. Ледве-ледве видно баржі і пароплави, що проходять по річці. Проходять і тривожно гудуть.
Безлюдно на набережній. У скверику навпроти дебаркадера скрипучим маятником погойдуються під напором вітру ліхтарі, відбиваючи тьмяне світло.
Смолярчук перетнув це слабо освітлене місце і поринув у мокру, насторожену темряву, багато годин не вилазячи з неї.
На рахунку Смолярчука було чимало перемог. Не одного порушника знешкодив, запобіг кільком катастрофам, убивствам, руйнуванням… А скільки ще перемог, які звичайно не реєструються. Працю токаря, доярки, шахтаря, комбайнера легко обліковувати по кількості виробленої продукції. Але чим і як виміряти працю прикордонників? Увесь рік трудяться, витрачають багато патронів, солдатського харчу, державних коштів, а що видобувають, що виробляють? Тишу, спокій, мир, безпеку кордону. І це, невидиме, скромне, наповнювало Смолярчука високою свідомістю виконаного солдатського обов'язку, гострою причетністю до того, чим живе країна, чим законно пишаються люди. Кордон давно став для нього і переднім краєм Батьківщини, і переднім краєм великого, цілеспрямованого життя. І тому він ніколи не нудьгував навіть у глухій Ангорі. Тумани, дощі, багнюка, холодний вітер не гнітили його, не виводили з рівноваги. В будь-яку погоду, в будь-який час дня і ночі, в будь-якій обстановці він почував себе добре.
Ворог іноді атакує кордон у Прибалтиці, Білому і Чорному морях, намагається пролізти в горах Паміру, біля підніжжя Арарату і в теплих лиманах Каспію, на водорозділі Копет-Дагу, в Туркменії, в її піщаних пустелях, а тут, у гирлі Дунаю, на такому примітному, такому важливому міжнародному перехресті — тривале затишшя. За весь рік не було жодної надзвичайної події. Ніяких підозрілих дій на його підступах. Чому? Кордон неприступний? Так, правильно. Але й на Кавказі такі ж умови, і в Закарпатті, і в Прибалтиці, проте там ні-ні та й з'являться молодчики звідти, із Заходу. В. чому ж справа? Мабуть, дунайський напрямок досі вважався у ворога глибоким резервом. Вважався!