Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
трьох! Чистими! Горимо!
– Готівкою?
– нервово шепоче інша.
– Я не встигну зібрати… Ви мене вбиваєте…
Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку - вислизне, тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною…
– Це ваша остаточна умова?
– гордо питає зелена слухавка.
– Ми мусимо домовитися, інакше…
Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене - там, за стіною, в бібліотеці - всі
вони розкладені по полицях.
– В’ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?
– В’ячеславе Петровичу, номер перший - у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай
всіляка срань знає своє місце!
– В’ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?
Алло! Алло!
Марнота марнот…
Передостанній дзвінок - найприємніший.
– Ти? Бачив - я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так
важко… Плітки, натяки… Давай сьогодні вночі на нашому місці- в «Націоналі». Так? Я
мушу віддячити, татуську!
І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до
цієї подібності!
– Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім завдань. Три особистих зустрічі - на
вищому… У «Націоналі»? Добре. Буду обов’язково. Що купити додому? Сто троянд? На
довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?
Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. 3 нефриту. Вони
там приємні - прозоро-зелені, спочатку прохолодив а потім - теплі. Швидко нагріваються
від дотику. I так само швидко холонуть.
– Усе, - кажу я в слухавку.
– Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.
На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому
солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.
Перебираюся до їдальні. Там - великий довгий дубовий стіл. На ньому - канделябри
зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я
уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на
галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера й пробираються
зі своїм вантажем слизьким тунелем.
Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми - гаванськими (я
до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво - найвищого ґатунку. М’ясо, морепродукти, овочі - будь-які, аби свіжі. Газети також- свіжі. Їх у мене штук по п’ятдесят
на день. У тому числі «Дейлі», «Ньюс-вік», «Таймс». Ділових паперів та пошти - хоч піч
топи! Роботи на всю ніч. I так - щодня.
Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного
халата
бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п’ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та
Гоген, добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара.
Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.
Я перетравлюю інформацію. I посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що
вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в
саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це - верхівка айсберга, несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку.
Набридлі пізнавані обличчя… Віртуальні персонажі великої гри…
А я не гра. Я живу. На моєму столі - чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна
фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.
Я думаю, що все у світі - фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому
кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі - Шекспір, у
музиці - Моцарт, у малярстві - Леонардо, у науці - Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» - мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний
схід сонця за цими стінами. Тому я тут…
Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!
– Слухаю тебе, - ліниво кажу я.
– Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.
– Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.
Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в
«Націоналі», й на екрані - інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що
він меле?
– Перетелефоную!
– кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.
Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою.
Клацаю пультом. Скрізь - вакханалія.
«Покидьки!- спересердя думаю я про свою біомасу.
– Ви цього домагалися-ви це
отримали. Сто разів повторював: кращий спосіб утримати - дати свободу! А що тепер?
Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що
буде далі. Я готовий. Давно готовий. А ви?..»
Я знову беру білу слухавку.
– Що ти пропонуєш?
– питаю суворо.
– Варіант сьомий, - ледь чутно вичавлює САМ.
– А чому не третій?
– єхидно запитую я.