Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Марбурзі - кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може непомітно йти за
тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди…
«Ночі Кабірії», останні його кадри - геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна
Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльози, а потім, поволі захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися.
Посмішка - єдине, що ми можемо протиставити вам чорним сльозам.
героїзм. Щоразу, йдучи в подобному натовпі, я намагаюся відшукати таку Кабірію. Адже
навіть серед суцільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими
чорнила. До неї треба посміхнутися, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на
плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все
минається. Минеться й це». I тому вона гадає, що ця карнавальна ніч - остання в її житті.
Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Обличчя, які трапляються на шляху,
гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.
Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого
помешкання найдовшим маршрутом. I на одній із зупинок нарешті бачу її. Цього разу
вона - в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки… Але перед тим як помітити її, звертаю увагу на симптом масового психозу: хтось один повертається до вікна й зітхає: «О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться.
А там, на вулиці, - троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж
вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. Її зелена блузка
задерлася до грудей, оголивши кругле черево, що звисає з-під тугого паска білих штанів.
Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б
зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.
Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зітхають, чоловіки сміються.
Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у складку, білому светрику. У неї довга
русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією
шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дівчинка - я сама. Вона посміхається.. її зніяковіла
застигла посмішка звернена до оточуючих - до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця
посмішка - просто малюнок на блідому обличчі. А ще - великий, ш з чим не зрівняний
дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією посмішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче
кожен лицевий нерв і очі так само сповнені
приховати, вона лише маленька дівчинка, вона робить вигляд, що з нею - все гаразд. Їй не
потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові - чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане… кінець світу. Маленькийкінець
світу всередині однієї окремо взятої людини… Тому зараз їй треба сконцентрувати всю
свою волю, витримати цю дорогу сорому й дістатися дому, свого ліжка, зачинити двері, з
головою залізти під ковдру.
Або… Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея
візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.
Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до
вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ні6и
протвережує всіх, виводить зі ступору - тролейбус рушає з місця, обличчя відлипають від
скла.
Я вловлюю момент, коли він намагається перевернути її вивернуту «коліньми назад»
фігуру, обоє зосереджені на цьому складному процесі.
– Привіт!
– кажу я дівчинці якомога простіше.
– Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж
знаєш свою адресу.
Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого
вона так боїться, - співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка
знизує плечима, вона не знає, як реагувати, але їй зрозуміло - ось надійшла допомога у
вигляді дорослої тьоті. I вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на
парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.
Треба діяти впевнено.
– Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин?
– кажу я батькові. Він
здіймає на мене каламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.
– Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім привезу додому!
– Упевнено кажу я, думаючи, що, мабуть, не доб’юся жодної відповіді. Але його обличчя напружується від
зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:
– П’ятдесят!
Я швидко достаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами
ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, знову повертає
дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).