Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Нічого не змінилося за тисяча років. Я чудово усвідомлюю, що моє ставлення до
Бога є побутовим, низьким, грішним. Я думаю про те, що в Нього могли боліти зуби… А
ще про те, що він не писав листів своїй матері… Чомусь я частіше звертаюся до неї і, якщо
мені щось треба, промовляю: «Скажи сину своєму…». Це ввійшло в звичку давно. Відтоді
як стала читати Біблію - так, як могла, як дозволяв мені розум, - відчувала, що вона -
неадекватна, написана багатьма різними
уникнути власної сутності. Початок із переліком родоводу мене дратував найбільше. У
цьому було щось штучне. А те, що я бачила між рядк1в, змушувало тамувати віддих і
годинами думати про жінку з Магдали й жінку з Назарету. Що легше: страждати чи
спостерігати за стражданням?..
Раптом я згадала розповідь того, хто назвав себе «технологом». I… заплакала. Стояла
перед вікном, дивилася на базар, що містився навпроти мого будинку, і відчула на щоках
«солону воду, яка виходила з-під повік”. Я не плакала сто років…
Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на
вулиці грала музика. Мет кортіло потелефонувати на прямий ефір із запитанням: «Чи
боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання
в голові разів зо двісті, поки сльози не вщухли.
Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Наприклад, що сталося з жінкою з
Магдали, коли Його не стало? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони
скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці…
Треба запитати в Технолога…
…Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи
розмовляють одне з одним?
Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вікна, ламаючи сірники. Наламала
цілу гору маленького лісу.
У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрутці, випромінювали ситість і
задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця - пригостити колег
по роботі покуштувати, чия паска смачніша, обмінятися рецептами.
Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця, яка ялозила ганчіркою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два
яйця - сине та червоне - і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою
дівчинкою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше
вийшла.
Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопічного. Потім я повинна викласти
свої враження головлікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що провідником у
замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені
з’ясувати..
Отже,
уважає себе нащадком американського мільйонера…
«Нащадок» виявився приємним молодим чоловіком. Я клацнула кнопкою запису…
«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядьки з дружинами, їхні доньки, мої сестри. Так уже сталося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. I мене любили. Я міг
робити все, що заманеться, - мене ніколи не карали.
Багато чого зовсім не пам’ятаю. Лишилося відчуття безмірної всемогутності ніби я
був маленьким богом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподібними попелицями
в рожевих мереживах.
Зазвичай (років до п’яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а
поруч копирсається ця істотка - волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мороза, спідничка в
горошок, трусики з мереживом, червоні новенькі черевички - такі лискучі, що так і тягне
лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець, шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї!
Не бійся - кинь!”
Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися, потім - збільшилися вчетверо і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я
ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень.
Щоправда, лишився неприємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.
Наступний епізод пам’ятаю чіткіше. Велосипед! Мет купили новенький велосипед -
майже такий самий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір’я, як двоє
справжніх чоловіків. Поки тато ходив за цигарками, я хвалився великом перед сусідською
дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки - великі й оксамитові, в
облямівці довгих чорних вій. Я дозволив їй потримати керма, вона сміялася. Противно
так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голови
дав цукерку. I ми поїхали. По колу об’їхали двір. Дівча біжить слідом за мною, дзеленчить
своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «.Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче - дівча не відстає, сміється, навіть у вухах лящить.
«Бач, яка весела, - морщиться тато і до мене тихенько: - Ще піддай!» А сам обертається до
дівчинки, посміхається, підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відставати - гра ж усе-таки!
«Швидше!» - наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить!