Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Коли я знову розпластуюсь над поверхнею - вже чітко бачу те, що здалеку скидалося
на гігантського кальмара.
Це - дівчина…
Вона - ніби мій відбиток на дні моря. Лежить, розпластана, глибоко піді мною. Її
руки ритмічно коливаються, довгі рівні пасма темного волосся оточили біле обличчя - так
діти малюють сонце, а дорослі -Медузу Горгону.
Довге тіло… Руки, що танцюють… Я намагаюся розгледіти обличчя. Але його немає.
Лише кілька глибоких
чисті овальні та пласкі.
Дівчина махає руками, кличе до себе, умовляє потанцювати разом із нею. Її довге, гнучке сріблясте тіло вкрите кристаликами солі. Срібна… Мовчазна. Вона знає про море
все. Не те що я… Вона - всередині нього, я - ззовні. Я - констатую, вона -розуміє. Я -
безпорадна, вона -всесильна. Вона занурена у найбільшу таємницю - таємницю мовчання, з якого народжуються слова…
Скільки разів я уявляла цю зустріч, зокрема в дитинстві, коли запливала занадто
далеко! Було, пливеш і лякаєш себе жахливими картинками з життя потопельників:
Ось вони хапають за ноги, тягнуть на дно, лоскочуть, граються твоїм бездиханним
тілом, ніби з ганчір’яною лялькою, обплутують водоростями, одягають на шию гірлянду з
мушель… I тоді я починала відчайдушно гребти, пручатися, задихалася, поки жахливі
фантазії не зникали. Але з ними було тривожніше й веселіше.
Тоді в мене ще не було настільки розмитих кордонів між світами й вимірами. I слова
складалися не так легко, і плавала я не так добре, як тепер.
…Підводний вітер сколихнув мене. Я не мріяла випливти зі свого затишного сховку, але тіло стало таким легким, майже невагомим - знехотя довелося підкоритися течії.
Невагомою хвилею все сколихнулося і в мені. Течія підхопила, закрутила, змусила
рухатися, танцювати… Високо над собою я помітила тінь, котра пливла, осяяна
блакитними променями сонця.
Скільки разів я уявляла цю зустріч! Я занадто довго була сама, занадто довго ні про
що не думала, не пам’ятала, що це за відчуття - рухатися, боротися з хвилями, відчувати їх
прохолодний доторк і спротив. Я забула, яким гарячим і солодким може бути ковток
повітря. А гомін на березі, мабуть, він нагадав би мені давно забуту мелодію якого-небудь
вуличного скрипаля - у ній небагато складних пасажів, як, скажімо, у шлюбному співі
касатки, але скільки душі та потаємних бажань!
Навіть мушлі не здатні повторити таких звуків. У мелодії старої скрипки, яку я чула
в дитинстві й згадала лише тепер, для мене все: шурхіт целофанової обгортки від
червоних карамельних півників,
звук має свою історію…
Iвона, та, що нагорі наді мною, має можливість чути все це! У неї довге гнучке тіло, й волосся розпливлося по поверхні води, ніби чорні промені.
Мені потрібен тільки один ковток її подиху. Один-єдиний ковток, щоби повернутися
– до скрипки, до молока на плиті, до велосипедних дзвінків і церковного дзвону. Мені
потрібно домогтися цього ковтка, злитися з ним, відчути, як він заповнює мої вологі
легені…
…Я вийшла на берег після довгого плавання непевною ходою, підошви вмить
обпекло гарячим піском. Повітря втекло в ніздрі, ніби мене катували розплавленим
свинцем. Але поволі я звикла. Сіла під парасольку, й усміхнений офіціант приніс мені
склянку з помаранчевим соком. Я обережно ковтнула. Мені сподобалося…
– Люба, не можна так довго бути у воді, - почула від високого чоловіка, що підійшов, сів навпроти й накинув на мої плечі білий махровий халат.
– Поглянь, ти вся тремтиш, навіть шкіра посиніла…
Я відсмикнула руку… Не все відразу!
На зап’ястях лишився ледь помітний блакитнуватий відбиток. Нічого, з часом це
минеться…»
Частина 9
Я думала, що ще триває зима…
Виявилося, що мої щоденні «ввімкнення автопілотом»: ранок, кава, маршрутка,
«жовтий дім», розповіді, дорога додому, прослуховування та розшифровка записів - усе це
затяглося настільки, що я не помітила, як дерева вкрилися листям. За їхнім розміром і
насиченим кольором я констатувала - зима скінчилася досить давно. Бона просто сиділа в
моїй голові. А сьогодні - Великдень. Вихідний. Свято.
Я не люблю свят. Ніколи не любила. Хіба що в дитинстві. Але тоді не святкували
Великдень. Принаймні так показово, як це робиться зараз. Те, що настає Великдень, я
відчувала, як звір відчуває наближення стихії. Зазвичай мене нудить протягом усього
тижня. Те, чого інші чекають із неофітським захватом, я ніби відчуваю на власній шкірі.
Молитву в нічному саду, зраду, допит, дорогу на гору, стукіт молотка… Понеділок-вів-
торок-середа-четвер-п’ятниця-субота… Шість діб. Після яких людство смажить м’ясо, п’є
вино…
Супермаркети лускають від натовпу з візками - натовпу, який буде їсти тіло Його й
пити кров Його. А потім знову кривдитимуть одне одного.